Те, що вдалось зробити 23-річному Артему Єрохіну, викликає захоплення та здивування. Аби допомогти армії, він влаштував пішу мандрівку, і за 94 дні дійшов з рідного Дніпра до Ужгороду. Таким чином здолав близько 2000 кілометрів! За цей час волонтеру вдалося зібрати понад 400 тисяч гривень, то ж, додає він, це досить суттєва допомога захисникам. Крім того, проєкт «Рекорди Закарпаття» офіційно зафіксував досягнення Артема як найдовшу пішохідну подорож до Закарпаття заради благодійності.

«Давно хотів організувати похід. У якийсь момент вирішив не відкладати — у розпал війни шанси померти великі»

- Як дістався Ужгорода 21 вересня, видихнув з полегшенням. Але ненадовго, — із усмішкою каже «ФАКТАМ» Артем Єрохін. — Один день відпочив, прогулявся містом, воно надзвичайно гарне. Потім один із фоловерів оплатив мені термальні води, аби тіло змогло розслабитись після важкої дороги. Це дало певного заряду енергії. Тоді автостопом повернувся 1 жовтня до Дніпра. До речі, більше мене брали саме легкові машини, у далекобійників не дуже то вітається. Побув із батьками, зустрівся з друзями. А 11 жовтня здолав ще й благодійний марафон у Києві — 42 кілометри.ВІДЕО ДНЯ
«Я переконався, що Україна прекрасна, і вона варта, аби за неї боротися з ворогом, вигризаючи кожен метр землі», - каже Артем
— Як виникла ідея влаштувати пішу мандрівку?
- Почну з того, що я не спортсмен, не маю ніякого розряду. Але завжди любив вийти на пробіжку, поганяти на ровері, пограти у більярд, настільний теніс. Багато подорожував світом та Україною, за що вдячний батькам. Люблю спорт, мову, українське відчуття, коли важко, але йдеш далі. Коли навчався на менеджера готельно-ресторанних підприємств, почалася війна. Спершу працював у техпідримці одного з банків, невдовзі запропонували роботу у гуманітарній організації, яка допомагала переселенцям. Понад 40 разів здавав кров та компоненти — так часто, що в центрі крові Дніпра вже знають моє ім’я з порога. Навесні відбулось скорочення, і мені довелось піти. Вже тоді задумався, що ж робити далі… Давно хотів влаштувати похід, щоби розвантажити думки, зрозуміти, чого хочеться. Перевірити себе на витривалість. В якусь мить вирішив не відкладати, бо у розпал війни шанси померти щодня великі. І якщо мене мобілізують, то щоб потім не жалкував, що не втілив свою мрію. Але йти просто так не бажав, а щоб з користю, з залученістю до перемоги. Тому мій проєкт був присвяченій також допомозі збору Патронатній службі «Янголи», саме «Рятівному збору». Там волонтери збирають 30 мільйонів. Вони підуть на лікування, протезування та реабілітацію сотень відважних воїнів. Я подумав: якщо зможу пройти мільйон кроків — то, можливо, допоможу зробити один крок тому, хто втратив таку можливість.РЕКЛАМА
— А як батьки та інші рідні віднеслись до такого рішення?
— Із розумінням та підтримкою. Я оголосив родині про сімейну нараду і більшість подумали, що розповім, що одружуюсь, або якась дівчина від мене вагітна. Коли оголосив, що буде похід, жодного осуду.

«В середньому долав 25 км на добу, але встановив власний рекорд — аж 48 км»

— Що взяли з собою у дорогу?
- Рюкзак із гамаком, сублімованою їжею, водою, аптечкою, гігієною, речами. Він важив 28 кілограмів. З собою я ніс прапори. Це державний, на якому ставили свої підписи всі військові, які зустрічалися на моєму шляху. Був Прапор Надії, котрий присвячений всім полоненим у росії. Стартував 21 червня о 7 ранку. В середньому долав 25 кілометрів за добу, але було, що встановив власний рекорд — аж 48 кілометрів. Рухався Дніпропетровщиною, Кіровоградщиною, Вінниччиною, Хмельниччиною, Тернопільщиною, Львівщиною, Прикарпаттям та Закарпаттям. На Закарпаття зайшов через Ясіня, піднявся на Драгобрат, пройшов через хребет і спустився в селі Красна. Кожна область унікальна, зі своїми пейзажами. У цій мандрівці я вчергове переконався, що Україна прекрасна, і вона варта, аби за неї боротися з ворогом, вигризаючи кожен метр землі.
Рюкзак із гамаком, сублімованою їжею, водою, аптечкою, гігієною та речами важив 28 кілограмів
— А що з мозолями?
— Ой, не питайте. Вони в мене досить швидко з’явились і були розміром у п’яту. За похід поміняв десь 3−4 пари взуття, але це були вже ношені з мого гардеробу. РЕКЛАМА
— Яке найчастіше запитання чуєте вже після того, як здолали 2000 кілометрів?
— Чи не спиняли мене працівники ТЦК. Якщо чесно, то мені нічого не було страшно. Я не ухилянт, не ховався ніколи. Якщо б після перевірки документів мене б забрали далі у військкомат, поїхав би. У кожного своя робота.
— За ті 94 дні, що було найважчим?
— Все… І це без перебільшення. Складність полягає ще й у готовності до випробувань. Для пересічної людини, яка не готова, то було б вкрай складно, і вона б здалася першого ж дня чи тижня. Складно нести важкий рюкзак, чи коли вода закінчується, чи їжа, або ти не можеш знайти місце, де поспати. Докучали страшно комарі. І люди скрізь різні, і ситуації.

— А що зворушило?
— Діти, які віддавали свої кишенькові кошти на збір. Буквально 10−20 гривень. Але цінність їхніх грошей набагато більша, ніж від дорослих, які давали 200−500 гривень. Одна і та ж купюра могла відчуватися по різному, залежно від людини, яка її давала. Коли тобі дає їх сільський голова чи мер, то це одне, а коли пенсіонерка-прибиральниця з готелю, то це геть інше… Одного разу я посперечався з хлопчиком, чи зможе він спіймати живу муху, за це обіцяв йому 100 гривень. Він приніс сачок, хитрий виявився, і виконав усі умови. Я дав йому свої особисті гроші. Він подумав кілька хвилин і віддав їх назад з проханням передати воїнам. Це реально зворушило до сліз, бо це свідоме дитяче рішення.
«На цьому прапорі ставили свої підписи всі військові, які зустрічалися на моєму шляху», — розповідає Артем
— Впевнена, що гостинні українці і за стіл запрошували вас. Було таке?
- Звісно. Ще у Дніпропетровській області одна жіночка в селі впізнала мене, бо бачила у соцмережі мої відео про похід, запросила додому. Нагодувала таким смачним борщем, і сальця врізала, запашного хліба. Було таке, що зупинялися люди й пригощали. Пам’ятаю, як капелан напакував мені торбу зі смаколиками. Якщо щось особливе з їжі, то мене вгостили великим шматком копчених ребер, ситно і смачно.
Дорожні зустрічі
— Знаю, що ви собі ставили за мету зібрати мільйон…
— Так, але розумів, що це буде важко. Писав різним ЗМІ, хтось в відповідав, хтось мовчав. Так само по-різному поводилися блогери, дехто навіть кошти хотів за таку «рекламу». Тому вирішив, що не треба чіплятись за цифру, скільки вийде — так і буде. Вийшло 406 327 гривень. Досить гарний результат.
Сообщает fakty.ua