Півтора року паралічу через поранення в спину: ветеран після вживлення нейростимулятора став на ноги й здобуває перемоги в спорті
— Коли куля прилетіла мені в спину, я не втратив свідомості, — розповів «ФАКТАМ» ветеран, призер багатьох змагань з адаптивних видів спорту Михайло Дамаскін. — Важливо, що куля мене не пробила. Вона великого калібру, рикошетом під чималим кутом врізалась в спину. Можна сказати, що до певної міри пощастило, адже зазвичай, якщо влучає великокаліберна куля, людину розриває навпіл. Рівень адреналіну в організмі зашкалював, тож я ще самостійно заскочив на танк, який примчав, щоб нас евакуювати. Усвідомлення, що я не відчуваю власного тіла, прийшло вже в лікарні.
Михайло Дамаскін півтора року не міг ходити через це поранення в спину. Знову встав на ноги завдяки тому, що українські лікарі вживили йому нейростимулятор. Вже через три місяці він почав ходити, а через вісім — пробіг 100 метрів за 12, 2 секунди! А 400 метрів — за одну хвилину і 10 секунд! Михайло завоював медалі на багатьох змаганнях. Але він не тільки займається спортом — працює в одному з міністерств і вчиться в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
«Коли знову став на ноги, не виходив з дому — через психологічний бар’єр»
— За яких обставин вас поранило? — ставлю питання Михайлу Дамаскіну.ВІДЕО ДНЯ
— Це сталося під час невдалого для нас штурму. Нам довелося відступити, і саме коли ми відходили, мені прилетіло в спину. Це було на Херсонщині. Власне там, на півдні мене й застало повномасштабне вторгнення. У війську я з 2019 року — підписав контракт, служив у десантно-штурмових військах.
— Напередодні поранення у вас було передчуття, що станеться щось недобре?РЕКЛАМА
— Певно, що було. До того ніколи перед штурмами не телефонував рідним. А тут щось підштовхнуло подзвонити. Трубку взяв мій маленький син, розплакався, казав, що дуже сильно мене любить. В той момент у мене в голові наче стрільнуло — з’явилось відчуття, що сьогодні щось станеться.
— Не виходили з дому, бо був певний психологічний бар’єр?
— Так, саме психологічний бар’єр. Він виник, бо суспільство почало відштовхувати мене від себе ще в перший період після поранення. Про що конкретно йде мова. Коли я з’являвся на вулиці, перехожі або намагалися на мене не дивитись, відверталися, або витріщалися. Це б’є по нервах, травмує психіку. Не дивно, що навіть коли мені поставили нейростимулятор і я знову почав ходити, не відважувався виходити на вулицю.
Але я ніколи не почувався самотнім, адже мене підтримують дружина, діти, мама, друзі. Вони — мій стимул досягати максимуму в житті. Я не тільки займаюсь спортом, а й працюю та вчусь. Певний період був співробітником Міністерства ветеранів, зараз в іншому міністерстві. В якому саме, озвучувати не хочу — задля безпеки моєї сім’ї.
«Зламав ногу під час тренування. Кістка вже понад одинадцять місяців не зростається»
— Не кожний здоровий юнак здолає 100 метрів за 12,2 секунди, а ви змогли це навіть з нейростимулятором після важкого поранення. Я правильно розумію, що це вже фактично не аматорські, а професійні результати?
— Відповім так: коли я показав такий час, мені запропонували місце в паралімпійській збірній України з легкої атлетики. Але через важкість поранення, яке маю, вирішив відмовитись.
— Раніше ви професійно займалися спортом?
— З трьох до вісімнадцяти років я займався в Академії футболу «Металіст» Харків. І паралельно з цим — легкою атлетикою. А після 18 років сталася травма коліна, тож довелося обмежитися тренуваннями на любительському рівні.
— Скільки годин без підзарядки працюють ваш нейростимулятор?
— Той, що зараз, — дванадцять годин. А перший, який в мене був, значне менше — треба було заряджати через кожні три години.
— Якщо заряду вистачає на дванадцять годин, то ви, певно, працюєте повний робочий день?
— Так. Іноді навіть доводиться трудитися понаднормово. Поєдную роботу і навчання в Могилянці (Національному університеті «Києво-Могилянська академія») на кафедрі публічного управління та адміністрування.
— Вчитеся на стаціонарі?
— Так.
— Як же ви знаходите час для роботи?
— Першу половину дня я на заняттях, другу — на роботі. А увечері ще й спортом займаюсь.
— Тренуєтесь щодня?
— Стараюсь щодня, але не завжди виходить. І все ж завдяки спортивному минулому навіть прогалини в тренуваннях не заважають мені завойовувати медалі на змаганнях.
Читайте також: «Після вибуху я втратив зір та ноги. Зрозумів: або стікаю кров’ю і зараз гину, або починаю діяти»: історія порятунку аеророзвідника
— Які з медалей для вас найдорожчі?
— Оскільки минулого року загинув мій батько, кожну медаль присвячую йому. Тато ще малого мене привів в спорт, мріяв, щоб я став професійним спортсменом.
— Це переважно медалі з бігу?
— Ні, з різних видів спорту. Крайня медаль з бігу була приблизно півтора року тому. Річ у тім, що в мене стався перелом ноги під час тренування. Кістка вже понад одинадцять місяців не зростається. Власне це типова проблема серед людей зі спінальними травмами. Нам треба всіляко уникати переломів.
— Як же ви переміщуєтесь зі зламаною ногою?
— Ходжу на своїх ногах за допомогою милиці. Оскільки не відчуваю болю від шиї до низу, то запросто переміщуюся.
— Нейростимулятори слід час від часу міняти?
— Мені казали, що ні. Я на зв’язку з лікарем, за потреби (коли відчуваю, що щось не так як слід) звертаюся до нього і ми корегуємо програми на пульті.
— Вам потрібно дотримуватись певних режиму дня і дієти?
— Ні. Але живу за розкладом, бо мені це треба. Щодо дієти, то я сам її собі розробив через те, що є проблеми з органами тазу. Щоб у 28 років не було потреби користуватись памперсами, обираю їжу, яка не шкодить кишківнику.
— Підтримуєте зв’язок з ветеранами, у яких також спінальні поранення?
— Так, на зв’язку з ними. Ситуація така, що деяким нейростимулятор допоміг стати на ноги, деяким — ні. Бо кожна спінальна травма дуже індивідуальна.
Сообщает fakty.ua
Новости по теме
{related-news}
