Оксана Сорока зі сльозами пригортає портрет рідного брата Максима. Її серце переповнюють біль, розпач, все те, що не викричиш і не вилікуєш. 6 липня буде рік, як бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти було вбито в бою на Запорізькому напрямку. А вона все чекає та вірить у диво. Навіть тоді, коли несе на цвинтар червоні троянди із чорною стрічкою. Історія 41-річного захисника з Донеччини — це ще один приклад того, як треба любити свою країну. У нього залишились матір та сестра. Власної родини він так і не встиг створити.

— Слова «втрачаємо найкращих та цвіт нації» зовсім не банальні, як багатьом здається. Це про мого брата. Шкода, що він так і не встиг одружитись, бо тільки тепер знаю, що мав дівчину й планував родину. Не залишив дітей, — розповідає «ФАКТАМ» сестра захисника Оксана Сорока. — Нас із Максимом двоє у родині. Коли брату був рік, з Дружківки перебрались родиною у село Предтечине, це неподалік Костянтинівки. Родина в нас була звичайна, батьки вирощували свиней, корів, працювали коло землі, Максим — це саме та людина, яку ставили у приклад іншим через його порядність, чесність та шляхетність. Знаєте, він ніколи не скривдив жодної дівчини, ще й інших закликав цього не робити. Мовляв, як би не закипало в душі, руку на жінку підіймати — зась! Скоріш за все, таким «м'яким» характером Максим вдався у маму. Після школи брат вступив до Слов'янського авіаційного технічного коледжу цивільної авіації, здобув професію автомеханіка. А далі навчався у Бахмутській інженерно-педагогічній академії, продовжив той самий напрямок — автотранспорт. Дослужився до молодшого сержанта, був у резерві офіцерів запасу. До великої війни Максим працював водієм у міській раді. Його дуже любили люди.ВІДЕО ДНЯ

— Як ваш брат потрапив до армії вже під час вторгнення та що взагалі розповідав про бої?

— Не секрет, що кожен з нас не хотів би, аби його рідну людину забрали на війну. Ми теж оберігали Максима. Мовляв, може, кудись переїдемо. А він до нас: «Ви що, подуріли? Викличуть, то я піду». Це був кінець березня 2022 року. Приїхала машина, 15 хвилин на збори. Максима як офіцера запасу мобілізували у 1-й окремий батальйон 36-ї бригади морської піхоти. Навчання тривало недовго, бо потрібно було їхати на передову. А далі були бої по всій лінії фронту. Це Курахове, Мар'їнка, Бахмут, потім Запорізький напрямок. Коли брата забрали на війну, то я із сином та мамою вирішили покинути рідний дім, адже наше село було всього за 16 кілометрів від Бахмуту. Його весь час обстрілювали. Тата нашого давно нема в живих.
До великої війни Максим працював водієм у міській раді. Люди його дуже любили

З квітня 2022 року ми живемо у Вінниці. Знаю, що нашого будинку вже немає, окупанти знищили все… Тобто повертатись нам нікуди. Про те, що відбувалось на передовій, брат практично не розповідав. Пригадую, якось Максим приїхав у відпустку та я спитала його: «Скажи чесно, ти хоч одного ворога поклав?» На це він заявив, що не відповідатиме. Але були моменти, коли брат зізнавався, що вийшов у поле з телефоном, аби нас почути, на свій страх та ризик. І ось говорить зі мною та чує окупантів. Тобто настільки близько вороги перебували від їхніх позицій… Боліло Максиму, що сьогодні ти жартуєш з побратимом і ділиш обід та окоп, а за пару годин його вже немає в живих. Все це відбувається на твоїх очах, і ти нічого не можеш вдіяти! Побратими потім розповідали, що Максим був у пошані серед військових, бо ніколи не ховався за спинами інших і був досить професійним воїном. Вже коли на цвинтар бійці привезли прапор, там були слова: «Моя честь. Моя вірність». З'ясувалося, що вони були й життєвим кредо не лише морських піхотинців, а й мого брата.РЕКЛАМА

— Що відомо про обставини загибелі Максима?

— Максим щовечора та зранку намагався хоча б на хвилинку, але подзвонити. В цьому сенсі ми ще були розбалувані його увагою. 5 липня була наша остання розмова. Ніщо не віщувало біди. Не передчували наші серця. 6 та 7 липня брат уже не дзвонив та не писав. Я ще писала йому повідомлення зі словами: «Рідненький Максику, молимось за тебе, переживаємо. Може, в тебе просто часу нема. Але головне — будь нам живий та здоровий. Ти — наш світ». Думали, що десь на завдання поїхав, часу нема. 8 липня на мамин номер зателефонували. Добре, що я взяла слухавку. Чоловік представився, і я ще пожалілась йому, що брат зник. А тоді кажу до нього: «Певно, поранений і це ви хочете повідомити, в якій він лікарні?». Він до мене: «Вам ще не сказали? Максим загинув». Земля з-під ніг пішла… Спочатку я не могла розповісти цю звістку мамі, пішла на вулицю й десь годин шість блукала Вінницею, дзвонила всім побратимам брата. Думала, що помилка… Але чула все ті ж слова, що брат загинув у районі села Приютне Пологівського району, тіло вже у морзі.


Знаю, що того дня брат та інші бійці вирушили на евакуацію. Зазвичай то відбувалось у період між обстрілами. З ними були ще інші хлопці. Максим встиг їх якось забрати, й вони сховались в окоп. А весь удар брат взяв на себе. Це був обстріл з танка, і його особливість така, що людина чує вихід снаряда, а насправді він уже розривається поруч. Тобто відреагувати неможливо… В результаті воїни залишились живі, Максим загинув. Те, що бачила у морзі, це страшно… Я б сама те не пережила. Тим паче мене просили не дивитись на тіло, краще на фото. Але я хотіла все побачити сама. Та хоронити брата ми вирішили у закритій труні. Обрали Вінницю, Алею Слави, адже на нашій батьківщині були прильоти на кладовища, ситуація вкрай небезпечна… Коли опускали труну з братом у могилу, то я неочікувано для себе у сльозах впала на коліна й закричала: «Слава Україні!». Чомусь в ту мить моя душа хотіла саме так!
Максим СорокаРЕКЛАМА


— Як переживаєте втрату?

— Скоро рік, як брата нема… Мамі дуже важко, й син мій сумує, якому Максим був хрещеним. Він йому рідного тата замінив… Що вже казати про мене, ми все життя стояли один за одним. Навіть моя керівниця своїм дітям ставила нас із Максимом у приклад, мовляв, ось так мають підтримувати один одного брат і сестра. Колись знайома сказала, що час не лікує й біль ставатиме дедалі сильнішим. Не розуміла її, тепер згодна. Вдень якісь побутові питання, то відволікаєшся, а ввечері — пекло в душі. Постійно в голові слова: «Максим загинув». Ніколи їх не забуду. Попри біль, безмежно пишаюся братом. Для нас він точно герой.
Сообщает fakty.ua