З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну пройшло більше року, але розповіді багатьох людей про пережитий кошмар досі не вкладаються в голові. Одна з таких розповідей — спогади отоларинголога Ірини Дагаєвої, яка два тижні була єдиною лікаркою у будівлі маріупольської філармонії, де ховалися від російських обстрілів понад 1200 осіб. Ірина допомагала пораненим. Знаходила ліки тяжкохворим та дитяче харчування для новонароджених із розбомбленого росіянами маріупольського пологового будинку. Дивом залишилася жива та змогла врятувати десятки людей.

«Коли сотні маріупольців приїхали до драмтеатру і почали чекати на гуманітарний коридор, почався обстріл»

Наразі Ірина продовжує робити те, чим займалася все життя — лікує людей. Тепер вона у Львові працює в центрі «Я-Маріуполь», спеціально створеному для переселенців зі знищеного росіянами міста.

— Таких хабів в Україні 13. Вони забезпечують маріупольців гуманітарною, юридичною та медичною допомогою, — розповіла «ФАКТАМ» Ірина Дагаєва. — Багатьох людей, які зараз сюди приходять, я добре знаю — вони й раніше були моїми пацієнтами. Отоларингологом я працюю вже 45 років. До Львова разом із сім'єю — чоловіком, донькою, зятем та двома чотирирічними онуками — я приїхала 19 березня. Ми виїжджали на свій страх і ризик, коли місто вже бомбардували так, що залишатися там було неможливо. Але я все одно хотіла залишитись — розуміла, що потрібна своїм пацієнтам, що в будівлі філармонії, де ми ховалися, залишилися люди…
Ірина з онукою до війни

Не менш складним завданням було добути їжу та воду. Ірина згадує, що кожен приносив те, що зміг знайти — у розбомблених будинках чи просто на вулиці. Замість хліба були хіба що коржики з борошна з водою, смажені на решітці, яких вистачало лише на дітей. Води, яку вдавалося знайти, катастрофічно бракувало, тому кожному діставалося не більше 200 мілілітрів на день.

«Були різні ситуації — іноді щось із серії «щоб не плакати, ми сміялися»

Через відсутність води у будівлі філармонії з перших днів була антисанітарія, наслідком якої стали гострі інфекційні захворювання

— У філармонії всього один туалет, і за повної відсутності води він був знищений у перші години, — каже Ірина. - Зайти туди було неможливо. Люди багато днів не милися, і не могли навіть помити руки. Коли до мене почали звертатися мами, у дітей яких почалася діарея, я зрозуміла, що якщо не розв'яжемо це питання, ми, не дочекавшись бомбардування, загинемо від інфекційних захворювань. В результаті чоловіки вирили за межами філармонії вигрібні ями, щоб люди могли справляти свої потреби туди.

Але найстрашніше почалося після того, як у філармонію почали надходити діти з розбомбленого росіянами пологового будинку.

— Одноденні немовлята з прищіпками на пуповинах, — згадує Ірина. — І їхні мами з післяпологовими кровотечами, без молока. Звідки взятися молоку, якщо жінка не їсть, не п'є, а на пологовий будинок скинули авіабомбу? А скільки може прожити новонароджений без їжі? Таких дітей у мене було троє. Я добувала молоко всіма правдами та неправдами. Нахабно вимінювала у місцевого населення. Наприклад, приходив хтось із прилеглих будинків за ліками чи їжею, а я запитувала: «Що ви можете дати натомість?» «А що потрібно?» — питали люди. Я відповідала, що потрібне все. Пам'ятаю, одна бабуся принесла молочну суміш, яку знайшла у чиємусь розбитому будинку. Нею з піпетки я годувала цих немовлят. Обробляла їм пуповини олівцем-зеленкою, що завалявся в рюкзаку дочки.

Так само вдавалося знаходити деякі ліки. Пам'ятаю, як у філармонію прийшли двоє чоловіків і сказали: «Ми маємо інсулін. Міняємо його на їжу. Дайте щось поїсти». Для багатьох інсулін — це життя. Не вколов один раз — усе. А якщо вколов, треба поїсти. А поїсти нема чого…

Життя поранених залежало від того, як швидко я допоможу їм. Людей з дуже тяжкими пораненнями я оперувати не могла — у мене не було для цього ні обладнання, ні умов — провести складну операцію на запльованій підлозі у філармонії неможливо. Таких я відправляла до лікарні, де лікарі під бомбардуванням надавали допомогу і дорослим, і дітям.

Окремим випробуванням був психологічний стан людей, які сиділи два тижні під бомбардуваннями.

— 1200 осіб. Це маса людей, і вона важкокерована, — каже Ірина. - Люди у стані стресу, налякані. Багато дітей, людей похилого віку з хронічними хворобами. Багато хто з кішками, собаками, папугами, морськими свинками… Люди не кидали тварин, вони залишалися людьми до кінця… З кимось треба було просто поговорити, комусь дати пігулку «від стресу». Найчастіше ця таблеточка була абсолютно марною. Але я переконувала: «Випийте, і все буде добре». І це працювало — ефект плацебо ніхто не скасовував. Іноді радила коньяк та чорний шоколад. Але оскільки не було ні того, ні іншого, давала гематоген.


Були різні ситуації — іноді щось із серії «щоб не плакати, ми сміялися». Після того, як на вулиці викопали вигрібні ями, які служили нам усім туалетом, прийшов чоловік і спитав: «Чи є щось від стресу?» Сказав, що зайшов у туалет і, пардон, тільки присів, як над головою пролетів величезний уламок. «Якби я у той момент підвівся, я б там і залишився», — розповів. Я сказала, що можу порекомендувати лише спирт та огірок. Або пам'ятаю, прийшла до мене бабуся: «Лікар, моя кішка вже три дні не їсть. Зробіть що не будь. Може, погодуйте її зі шприца?» На тлі всього того, що з нами в цей момент відбувалося, це прохання насилу вкладалося в мою тверезу лікарську голову.

«Внучки просили: «Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати»

— Як вам самій вдавалося зберігати спокій?

- Я була зібрана та сконцентрована на роботі. Напевно, дали про себе знати 40 років, які пропрацювала в операційній. Боятися було ніколи. Робота відволікала мене від цієї жахливої дійсності. Багато хто говорив про те, що, мабуть, це їхній останній день, що живими вони звідси не вийдуть. Але я й не думала гинути. Від мене залежало дуже багато людей.
"Я постійно думаю про тих, хто залишився, - каже Ірина. - Думаю про коханого Маріуполя, в якому пройшло все моє життя і який зараз повністю знищений"
19 березня, коли Ірина з сім'єю все ж покинули Маріуполь, поїхало багато людей, які переховувалися у філармонії. Виїжджати під обстрілами було страшно, але залишатися ще страшніше. Після того, як до будинку навпроти будівлі філармонії потрапив снаряд, стало зрозуміло, що філармонія буде наступною.

— Цього разу ніхто вже не чекав жодних гуманітарних коридорів, — каже Ірина. - Люди просто стрибали в машини та їхали. Ворожі літаки вже кружляли так низько, що ми розуміли — вони нас бачать і можуть скинути бомбу будь-якої миті… Дорогою ми нарвались на ворожий блокпост. Рашисти лякали, що дорога на Запоріжжя замінована і ми підірвемося. Дітям у дорозі стало погано… У ті дні росіяни розстріляли багато колон автомобілів, як наша. І ми розуміли, що з нами може статися те саме. Але їхали далі… У Запоріжжі вперше за три тижні побачили хліб. І навіть за кілька тижнів, коли ми вже були у Львові й могли купити різні продукти, онуки просили: «Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати».

Мені нестерпно боляче було їхати. Я до останнього хотіла залишитись — адже у філармонії ще були люди, і я могла їм знадобитися. Виїхала тільки заради своїх онучок — коли донька сказала, що сама ніяк не впорається з дітьми, одна з яких — інвалід. Але мене досі не відпускає почуття провини.

Я постійно думаю про тих, хто лишився. Думаю про улюблений Маріуполь, в якому пройшло все моє життя і який зараз повністю знищено. Впевнена, що ми постраждали лише через те, що мислимо не так, як хотілося б окупантам. Говоримо зрозумілою їм мовою, але думаємо зовсім інакше — і вони не можуть нам цього пробачити. Думаю, саме тому росіяни із такою звіриною ненавистю знищують цивільне населення. Тому у нас забрали наше місто, здоров'я. У багатьох життя. Скільки загинуло лікарів. Вони до останнього перебували в операційних, надавали допомогу людям. Вони не пішли, навіть коли росіяни почали прицільно бомбардувати лікарню. Вони загинули. Я щодня думаю про кожного з них. Це рана, яка не загоїться ніколи.


Фото надані Іриною Дагаєвою

В заголовку: стоп-кадр відео Сообщает fakty.ua