Практично повністю знищений рашистами Маріуполь — один з яскравих прикладів геноциду українського народу. Після того, як захисники покинули свій останній форпост — металургійний комбінат «Азовсталь», місто-герой перебуває під повною окупацією. Загарбники обіцяють мешканцям золоті гори — побудувати нове житло та інфраструктуру, забезпечити роботою, налагодити побут. «Підтримати» людей приїжджають російські високопосадовці та актори. Але це все - лише цинічні сюжети для кремлівських пропагандистських новин, впевнений радник мера Маріуполя Петро Андрющенко. Він розповів «ФАКТАМ», чим зараз живе його рідне місто.

— Петре, окупанти закликають людей повертатися додому. Відверто брешуть, запевняючи, що є сенс — ніби ось-ось все буде краще, ніж раніше.

— Та який сенс? Розтрощене місто, де навіть з технічною водою проблема, а робота — лише важка і некваліфікована. Як можна повертатися в окупацію? Давайте почнемо з цього. Це десь за межами мого розуміння.

— Чим вони приваблюють?

— По-перше, грошима. Обіцяють компенсацію за зруйноване житло, чого, зрозуміло, не станеться. По-друге, погрожують, що знесуть будинок і людина залишиться без речей, які там, може, ще є, що будуть заселять інших мешканців у вцілілі квартири. Це дві мотивації, чому люди повертаються. Власне, і все.

Тобто, з одного боку, дарують надію, а з іншого — насаджують якісь страхи щодо втрати того, що в тебе наче ще залишилося. Пропаганда працює саме так. Ми ж намагаємось наводити контраргументи, чому це не варто робити, бо це все брехня й ні до чого доброго повернення додому не призведе.


— Скільки людей залишилося в місті? Дуже розбіжні цифри називають.

— Вони мають бути розбіжними, бо хтось приїхав, хтось поїхав.

— Чи можна зараз звідти виїхати?

— Можна. І у вільну Україну теж. Але у Василівці чергове знущання з боку окупантів: тисячі людей стоять у черзі, пускають дуже помалу. Але в принципі виїхати можна, просто треба докласти зусиль.

Щодо статистики, у 2020−2021 роках у Маріуполі реально мешкало 536 тисяч осіб. На початок цієї фази війни залишалося приблизно 450 тисяч (на таку кількість припустима похибка десь 10−20 тисяч), станом на початок березня, тобто початок блокади, — приблизно 350 тисяч. Зараз — 130 тисяч осіб. Згідно з офіційною статистикою, десь 22 тисячі загинуло, а 50−70 тисяч були депортовані в росію, інші виїхали на територію України або в Європу.

— Як виживають мешканці? Давайте по позиціях — вода, газ, електрика, транспорт, зв’язок.

— Окупанти згорнули програму гуманітарної допомоги. З 22 серпня залишили на її отримання виключно людей 65 років плюс, дітей до трьох років, інвалідів першої та другої груп. Усі інші, будь ласка, виживайте як хочете.

Щодо води, її потрохи розвозять. Вона дуже низької якості. Іноді людям треба пройти кілька кілометрів, аби її отримати. До 50 відсотків мешканців, які зараз є в місті, забезпечені централізованим водопостачанням. Приватний сектор взагалі практично нуль. Багатоповерхівки — приблизно половина і то самопливом. Електрика — так само. Десь 40−50 відсотків мають світло. Лише багатоповерхівки. Будинки в приватному секторі майже не підключені. Газу немає, відновлення газопостачання неможливе. Щодо транспорту, ходять десь 40 автобусів, працюють 12 маршрутів. 10 автобусів залишилося з довоєнних часів, 30 притягли росіяни, вони негодящі, ламаються. Тобто на лінії їх набагато менше. Люди чекають на зупинках годинами. А коли транспорт прийде, в нього не завжди можна сісти.

— Як з наданням медичної допомоги?

— Працюють один пологовий будинок і дві лікарні, і то дуже умовно, тому що вони аж ніяк не забезпечують потреби міста. Особливо велика проблема з вузькими спеціалістами та й взагалі з персоналом. Ми спостерігаємо зростання смертності по місту десь в п’ять разів у порівнянні з довоєнним періодом. А у лікарнях смертність катастрофічна, хоча кількість населення Маріуполя скоротилася майже вчетверо. Нещодавно ми скрініли дані по лікарні швидкої допомоги (вона найменша з цих двох працюючих), там за тиждень померли 36 пацієнтів. У саму велику хвилю ковіду, коли в Маріуполі мешкало пів мільйона, у всіх лікарнях міста за тиждень помирало 20−25 осіб. Тобто зараз просто шалений рівень смертності.

Деякі аптеки працюють, але ліків все одно немає. І коштів на них немає. Тобто медицина знаходиться у повному паралічі.


— У людей є гроші, щоб купувати необхідне?

— Незрозуміло, якщо відверто казати. Люди щось купують. У когось залишилися накопичення. Пограбували, попродавали — гроші є. Є вони у пенсіонерів, у тих, хто працював на розборах завалів, у декого, хто працює на будівництві. Але знову ж таки, хай навіть їхні зарплати удвічі більше, ніж в Україні на сьогодні, але ж і ціни вдвічі більше. Дозволити собі працювати обидва батьки не можуть, тому що хтось має добувати воду (буквально!), продукти, готувати їжу. Зарплати одного працюючого на сім’ю з дітьми не вистачає.

— Соціальні послуги надають? Наприклад, якщо людина прикута до ліжка.

— Якщо є добрі сусіди, вона виживе. Ніби працює якась соціальна служба, її співробітникам навіть велосипеди купували. Але облік людей неможливий. Вони ж переміщалися по місту. Як їх шукати? Соціальні служби в Маріуполі це сьогодні велика фікція. Вони збирають папери, складають якісь списки на отримання пенсій та гуманітарки, і все. Які соціальні послуги в «ДНР»? Ніяких. Тому і в Маріуполі ніяких.

— Пушилін сказав, що вони планують зробити з Маріуполя місто-курорт. А поки, мовляв, російські будівельники приїхали будувати житло для тих, хто залишився без даху над головою через знесення будинків. Ви прокоментували: «При цьому вони не подумали встановлювати каналізаційні системи, туалети або водопроводи. Навіть вікна розмістили на рівні підлоги».

— З російськими будівельниками взагалі цікава історія відбувається. Вони приїжджають і виїжджають. Єдині будівельники, які працюють системно, — ті, які належать до міністерства оборони росії.

Тут питання в тому, що є проблема фінансування. Російським будівельникам гроші сплачує бюджет. Він має їм перераховувати безготівку, причому напевно по факту зробленого. Аванс же ніхто не буде платити. Робочих вони не везуть сюди, шукають їх на місці. А місцевим треба сплачувати гроші день в день або раз на тиждень, і готівкою, якої немає. Тому картина така: приїхали, потикались-помикались і поїхали, за ними прибувають наступні. Така собі броунівська течія.

Щодо об’єктів, які будує російське міноборони, там більшість працюючих саме росіяни, маріупольців вони донабирають.

— Де мешкають ті, у кого зруйновані будинки?
— Де прийдеться. Якщо пощастило і є хтось, у кого вціліли квартира або дім, живуть у них. Якщо зовсім не поталанило — у підвалі. А де їм мешкати?
Практически полностью уничтоженный рашистами Мариуполь – один из ярких примеров геноцида украинского народа

— Як йде підготовка до навчального року?

— Далеко не всі школи з тих, що вони анонсували, будуть відкриті. На початок вересня обіцяють здати 16 соціальних об’єктів. Але цифри з реальністю не збігаються. Подивимось. Підручники завезли російські, зрозуміло.

— Маріуполь був одним з ключових промислових центрів України — там працювали два металургійних комбінати плюс порт. «Азовсталь» зруйнована. Загарбники обіцяють відновити роботу комбінату імені Ілліча. Але ви писали, що це теж брехня.

— Комбінат ніхто не збирається відновлювати. Вони почали різати на металолом обладнання. Тут навіть є логіка. Я розумію, що люди в окупації не хочуть думати. Робітники комбінату живуть мрією, що комбінат хтось якось відновить. Але є вперті речі, на які треба дивитися. Продаж російського металу під санкціями. Російський ринок перенасичений. Тому хто буде запускати комбінат Ілліча? Чтобы что, як то кажуть? А продаж брухту не під санкціями. Тому звісно вони поріжуть обладнання, і все.

Єдине, що в ремонтних цехах комбінату ремонтують російську військову техніку. А щоб робити щось більше — на що?

— Який настрій у людей? Лунає багато обіцянок, але немає тих картинок, які їм малювали. Чи задоволені вони тим, що зараз відбувається? Ви писали, що співробітники міськводоканалу відмовилися виходити на роботу у зв'язку із затримкою зарплат, а реакцію окупаційної адміністрації на протести порівняли зі спробами гасити пожежу бензином.

— Настрій геть різний. У людей, які мешкають в районі 23-го житлового масиву, є світло, вода, поруч щось будується, настрій один. А в більшості районів, де нічого не відбувається (Лівобережний, Приморський райони), — інший. Там зріють такі собі соціальні бунти, давайте назвемо так. Наскільки вони серйозні й коли стануться, подивимось.

Що вдало роблять росіяни — ні дати, ні взяти, — так оцю ілюзію, що щось відбувається. По місту снує купа машин з будівельними матеріалами, по телебаченню бомбардують позитивними новинами. Вони ж один і той самий квартал, фактично єдиний гучно анонсований, показують на день по три рази з різних точок на різних каналах. Там будують тисячу квартир. Це небагато, звісно. Якщо ти не дивишся на це з холодною головою, у тебе складається враження, що все рухається просто шаленими темпами.

Люди з проукраїнськими поглядами мовчать, тому що це небезпечно. Але при цьому є ті, хто чинить спротив загарбникам, і навіть активно. То завод «Сателіт» підпалили, то у селі Безіменному підпалили поле із зерном, пожежа перекинулася на ремонтну базу ворога, де зайнявся танк.
"Комбінат імені Ілліча ніхто не збирається відновлювати. Вони почали різати на металолом обладнання", - розповів Петро Андрющенко


— Бачила жахливий сюжет по телебаченню так званої «ДНР», як маріупольські поліціянти присягали окупантам. Скільки осіб з вашої команди співпрацюють з рашистами?

— Щодо поліціянтів, що тут дивуватися? Яка реформа, такі й поліціянти. Спочатку на той бік перейшли 93 людини, потім ще 17. Якщо казати про працівників міськради, перейшло 15 керівних осіб, не так багато. Но питання в тому, що час спливає, люди долучаються до окупантів. Їм же розповідають, що «росія здесь навсегда». Тому звісно, що така співпраця буде нарощуватися серед тих, хто вирішив для себе залишатися в місті. І нічого ми з цим не зробимо, поки не деокупуємо місто.

Нам треба посилювати інформаційну політику, яка спрямована на новоокуповані території. А її поки немає. Ми по Маріуполю бачимо, як побудована їхня пропаганда. Вони користуються якимось своїми темниками та інструкціями. Вони геть не гнучкі. Якби ми створили контрпропаганду, зосередили туди ресурс, то можна протидіяти досить успішно.

Наприклад, зараз вони розганяють нову хвилю про те, що начебто Верховна Рада прийняла закон: якщо ти отримаєш гуманітарну допомогу від окупантів, одразу стаєш колаборантом. І люди там вірять. А наші державні служби іноді або несвоєчасно реагують на такі вкиди, або вважають: «А на що нам на таке реагувати?» Але реагувати треба, щоб доносити — це брехня і свідома провокація. Тобто спочатку ти сієш сумнів, а потім люди самі починають шукати інформацію, більше дізнаються і більше правди просочується на ті території.

— Мешканців Маріуполя мобілізують на фронт?

— Прямої мобілізації немає. Але половина з тих поліціантів, які перейшли на той бік, вже на фронті. Якщо ти вдягаєш форму, неважливо — рятівників чи мін'юсту, рано чи пізно опиняєшся на передовій. Ти ж присягу дав, форму одягнув, гроші отримав — вперед, захищати «молоду республіку».

— Російські паспорти люди отримують?

— В Маріуполі їх не роздають. У так званої «ДНР» свій окремий шлях.

— Ми з вами розмовляємо 22 серпня. Російські окупанти готують на День незалежності «трибунал» над полоненими українськими військовими. У Маріуполі вже будують декорації для цієї «вистави».

— Вона, може, і не відбудеться 24 серпня. Для всіх маріупольців це біль. Особливо після подій в Оленівці.

— Рашисти шукають свідків «злочинів ЗСУ. Нібито за це навіть гроші пропонують. Ніби, щоб отримати компенсацію за зруйноване житло та втрачене майно, треба в заяві зазначити, що «в руйнуваннях та вбивствах винна українська армія».

— За нашою інформацією (у нас є інсайди плюс ми все аналізуємо), можна казати про те, що в цьому процесі будуть фігурувати заяви людей, які самостійно писали, що їхні будинки розтрощили ЗСУ, в тому числі «Азов». Серед них є отой упоротий проросійський контингент, який піде свідчити дуже щиро. Напевно будуть наймані люди та артисти, плюс ті, хто були навідниками в Маріуполі, в тому числі російська агентура. Для них все одно «ни шагу назад», як то кажуть. Вони вже замазані. На території України їх рано чи пізно чекає суд. Тому є чим їх шантажувати. Знайти 80−100 «свідків» не велика проблема.

Щодо дати, її ніхто не знає, вони це триматимуть до останнього в таємниці. Я бачу, що якесь рішення вже є. Але вони його оголосять, мабуть, сьогодні на завтра або день в день. Вони дуже бояться. Повз філармонії, де має пройти «суд», вже не можна прогулятися просто так, не те що фотографувати — дуже щільні заходи безпеки. Але це все затягується, як з «референдумом» і зо всім іншим. Вони мацають грунт, бо це ж напряму пов’язано з міжнародним положенням росії та всякими перемовинами.

Можливо, є невеликий шанс, що «суд» не відбудеться, але я б на нього не сподівався, враховуючи, що немає бурхливої реакції світового суспільства на цю подію. А відсутність будь-якої реакції зазвичай і розв’язує руки росії, щоб робити ці жахливі речі.

— Росія намагається повернути зруйнований Маріуполь у «совок». Ви писали, що в одній з міських шкіл окупанти взялися встановлювати бюст Леніна, на великих екранах пропонують дивитися радянські фільми. Повернення місту старої назви Жданов це чутки?

— Є певна група впливу — «афганці» та маріупольські казаки, які просувають цю ідею. Але вона якось не зайшла. Здається, що вони від неї відмовилися. Єдине, що можу прокоментувати: тому, що там зараз відбувається, дуже б личила назва саме Жданов. Це було б завершення цієї жахливої картини.
У Маріуполі під час обстрілу драмтеатру рашистами загинули близько 300 людей

— Верхом цинізму стали візити путінських холуїв — відомих російських акторів у розбомблений драмтеатр, де загинули люди. Пишуть, що 10 вересня театр відкриє новий сезон.

— Відкриття сезону мало відбуватися у філармонії, власне, під це її й показово відновлювали, щоб запрацював театр. Однак у зв’язку з тим, що філармонію зараз готують під судилище, театр працюватиме в нашому Будинку мистецтв, який знаходиться в міському саду Маріуполя (колишній Дім піонерів). Оці зрадники там проводять репетиції, планують прем’єри й все таке інше.


Тому дуже наполягаю, що за співпрацю з окупантами треба позбавляти волі на 15 років без права апеляції. Усіх — акторів, поліціянтів, вчителів. Ми маємо посилювати наше законодавство про колаборацію.

— Підтримую.

— Усі нормальні маріупольці так вважають. Якщо ти, паскуда, дала інтерв’ю якомусь умовному Russia Today і казала, що «мій будинок знищувала українська армія» або ще щось, то відповідай за це.

Вже зараз варто думати про те, що ми будемо робити з людьми, які знаходилися в окупації пів року плюс. Це складне питання. Наш актив вважає, що ми маємо переглянути їхню належність до українського громадянства, що після психологічної реабілітації (вона потрібна, тому що навіть проукраїнська людина в тому інформаційному вакуумі може захитатися) треба провести якийсь залік на громадянство. Якщо людина не пройшла його або була дотична до колаборації у будь-якому вигляді, тоді пробачте, як в Естонії, — ти не громадянин, тобто у тебе обмеження у правах.

— Що вас вразило в хорошому сенсі в земляках?

— Перші дні окупації — це просто безліч прикладів людяності. Скажу чесно, ми не очікували від маріупольців такої взаємодопомоги. В автівках на виїзд сиділи по шість-сім пасажирів, але все одно вони підвозили тих, хто йшов пішки. Волонтери під обстрілами вивозили людей з міста і поверталися туди знову. Штаб «Халабуди» (це був великий волонтерський простір в Маріуполі) під бомбами розвозив їжу. На їхній базі згуртувався весь проукраїнський актив.

Є й протилежні приклади. Були бовдури, у яких російські бомби знищили будинок, а вони потім виходили, малювали «Z» і робили селфі. Ну, що це таке?

Або директорка нашого художнього музею Тетяна Булі, яка, користуючись ситуацією, тупо вкрала картини Куїнджі додому, а окупантам передала дуже непогані копії, запевняючи, що це Куїнджі. Потім в Донецьку, куди їх привезли, подивилися і запитали: «Де оригінали?» І вона, мерзота, віддала. Зараз втекла в росію.

Можу розповісти ще одну історію. Резидент російської агентури Анжела Тимченко колись балотувалася у міськраду від партії Вітренко. З 2014 року вдавала себе за великого проукраїнського волонтера. Вона дотична до Петра Іванова. Це ексдепутат міської ради від «Партії регіонів», кримінальний авторитет та організатор «русской весны» у місті.

Як вона втерлася в довіру? Останні пару років нібито опікувалася дітьми-сиротами з різними вадами слуху, зору і т.д. Через це зайшла в проєкт з патрульною поліцією. Але, оскільки свого часу її розкусила проукраїнська спільнота, стала нерукоподатною. Вона поїхала з Маріуполя 13 березня. А до того, сидячи вдома, напряму корегувала авіаційні удари по місту. Ми ж розуміємо, чому само її дім обстріли обходили. Окрім того, у ті десять днів найбільшого пекла, з 3 по 13 березня, збирала гроші на дітей, яких вона наче годує та одягає. А їх не було взагалі в Маріуполі — вивезли на другий день війни. Їй жалісливі люди скидали гроші. Розумієте, яка сволота?

Вона одразу поїхала до Криму до своїх кураторів, а Іващенко в’їхав замість неї і став гауляйтером міста. Тепер розповідає, що він під бомбами сидів. Він в Криму відсиджувався весь цей час.

— Чи вірите ви в те, що зможете повернутися до рідного міста?

— Немає сумніву.

— Коли це станеться, на вашу думку?

— Я б закладав проміжок часу до року, хоча багато людей сподіваються повернутися до Нового року або навесні. Але тут не питання окремо Маріуполя. Війна має завершитися нашою перемогою. Я не підтримую думку, що можливо замороження конфлікту, тому що для обох сторін немає тієї точки, де можна його заморозити. Зрозуміло, що будь-яка війна закінчується перемовинами. Я не фантазую, що ми в кремль вткнемо жовто-блакитний прапор. Але ж ми маємо все своє повернути. Повернемо, а потім відбудуємо. А як інакше?

Знаєте, мене набагато більше, ніж питання, коли ми повернемо Маріуполь (це буде осінь, зима, весна, наступне літо — я знаю, що точно буде), хвилює інше — а що ми будемо робити з людьми, які залишалися там? Повірте, ця проблема актуальна для всіх проукраїнських маріупольців, у кого ви не спитаєте. Тому що ми розуміємо, що повертатися і потім боротися всередині міста з проросійськими земляками, тримати знову за пазухою цю агентуру, не можна. Наїлися цих похибок з 2014 року.

Треба мати рішення зараз. Мені здається, якщо хоча б почнемо обговорювати його, причому не популістично, а в першу чергу з залучанням мешканців Донецької та Луганської областей (хто знає, що це таке і що можна робити), це точно буде мотивувати людей повертатися набагато швидше. Війна затягується. Багато хто запитує: «От Маріуполь повернеться, і що будемо робити з тими, хто прислуговував рашистам?» Відповіді на це питання немає. А вона має бути проста і зрозуміла всім. Що ми повертаємо території, а потім відбудеться перше, друге, третє. І обов’язково, що колаборанти відповідатимуть за все.
Сообщает fakty.ua