Історія зі щасливим кінцем сталась у місті Буча під Києвом, яке стало символом рашистського свавілля. Після вторгнення рашистів чоловік місцевої жительки Альони Кукурузки відвіз її із півторарічною дитиною до Житомира, а сам повинен був повернутись додому за їхнім домашнім улюбленцем Максом. Втім, не встиг: 8-річний кіт породи мейн-кун зник. Невдовзі з'ясувалось, що чотирилапого викрали російські загарбники й везли за 300 кілометрів на броні БТРа поруч із вкраденою у людей технікою та унітазами. Та біля білоруського Гомеля Макс втік від мародерів, його прихистили місцеві жителі. Як відбувалась спецоперація по передачі кота законній власниці, читайте далі…

— У Бучі ми з чоловіком, дитиною та котом проживали протягом року в орендованому будинку. Планували придбати власний, — розповіла «ФАКТАМ» власниця рудого красеня Альона Кукурузка. — Породу мейн-кун я вперше побачила у своєї подруги. Настільки сподобалась, що невдовзі я звернулась до розплідника та купила розкішного рудого кота з білими лапками, якого назвала Макс. Характер в мого улюбленця ще той — він точно не сидітиме на руках та муркотітиме. Але сам кіт розумний, спокійний, обожнює свободу і не до кожного підійде. Найбільше Макс довіряє мені та сину. Чесно кажучи, я дуже щаслива, що мій котик не доїхав до росії, адже він алергік, потребує спеціального харчування. В них би він точно не вижив, бо я постійно піклувалась про Макса, адже це повноцінний член нашої сім'ї.

— Пам'ятаєте день, коли почалась повномасштабна війна? І коли ви зважились на втечу з небезпечної Бучі?

— О п’ятій ранку орки почали бомбардувати військові бази та аеропорти. Нам до Гостомельського аеропорту приблизно сім кілометрів, досить близько. Ми до обіду не планували виїжджати, тому що у новинах повідомляли, ніби обстріли росіяни ведуть тільки по воєнним локаціям. Та й психіка до останнього не хотіла сприймати, що можуть постраждати мирні люди, будуть руйнувати будинки, школи, інші об’єкти інфраструктури…

Але о першій годині дня я почала розуміти, що звуки бомбардувань наближаються ближче. Вийшла на балкон і помітила винищувачі. В мене почалась панічна атака, я стала задихатись. Оскільки мій чоловік родом з Донецька й у 2014 році все це вже пройшов, він якось спокійніше реагував, заспокоював мене. Всі мої думки були про синочка. Коханий запропонував, що вивезе нас на захід України, а сам повернеться додому. Аби мене не трусило, чоловік погодився провести нас до Варшавської траси. Я взяла мінімум речей, документи, підгузки, суміш і ми виїхали.

Вже тоді вся дорога була у заторах, ми простояли чотири години. Почало темніти, а ми навіть до траси не доїхали. Коли ж дістались першого блокпосту, чоловік розвернувся їхати додому. Тут йому подзвонили друзі, сусіди з нашого котеджного містечка, та повідомили про те, що у Гостомелі висадився російський десант, й орки вже почали окупацію міста. Військові на блокпосту з огляду на небезпеку не дозволили моєму чоловіку їхати у Бучу. Тому ми були змушені їхати далі…


Серце краялось, адже вдома залишився наш котик. Йому я, як зазвичай, насипала багато їжі та налила води, але цього вистачило б на пару днів. Через те, що ми залишили на всяк випадок ключі сусідам, думала, що вони зможуть забрати тимчасово нашого кота чи випустять його, аби він якось зумів вижити. Та 25 лютого орки почали вже вбивати мирних людей, обстрілювати машини, будинки. І весь той жах, який побачив потім весь світ, почався саме з нашого мікрорайону Лісової Бучі. Сусіди не мали доступу у наш дім, тому що туди заселились десантники та жили там понад місяць.

— Коли ви змогли вперше побачити свій дім і що сталось з котом Максом?
- У нашому котеджному містечку після деокупації було багато мін, снарядів, туди довго не пускали військові. Ми змогли потрапити у будинок наприкінці березня, але взяли із собою групу саперів. Ззовні дім був цілий, стіни не пошкоджені. Але вся територія в окопах, видно, що там стояли танки чи БТР, бо газони перериті. Поруч з будинком лежав труп російського солдата, його вивезли.

Кота ніде не було, тож відразу після звільнення міста ми почали активні пошуки. Є спеціальні групи волонтерів у Бучі, які займались тваринами, є чати мешканців, волонтерів України, ми всім писали та дзвонили. Я скрізь публікувала повідомлення, що дам будь-яку винагороду, якщо хтось допоможе знайти улюбленця чи дасть якусь інформацію. В глибині душі розуміла, що тварину можуть не повернути, вивезти навіть за кордон і продати, адже це досить цінна та дорога порода. Десь протягом місяця я щодня моніторила чати, де писали про знайдених тварин, і нагадувала про свого Макса. Знайомі з нашого міста навіть казали, що навряд чи кіт живий і шукати його — це божевілля. А скільки було хейту за те, що в той час, як помирали люди, я шукала тварину…


— Як вам вдалось знайти улюбленця і як відбувався процес передачі тварини?

- Десь всередині квітня мені на вайбер зателефонувала жінка з білоруського номера. Але я не встигла взяти слухавку. Написала їй, вона відповіла, що мій кіт знаходиться в неї. Я не повірила, бо під час пошуку Макса траплялись аферисти, які вимагали аванс. Та коли співрозмовниця скинула фото жетону Бетмена, який був на шиї котика, я зрозуміла, що це мій улюбленець! Там на звороті є QR-код з моїми контактами. Ті емоції важко передати. Я досі плачу, як вам це розповідаю.
На жетоні на нашийнику Макса був звороті є QR-код з контактами хазяйки

Що подумала тоді? Що Бог є на світі! Жителька Білорусі розповіла, що кота знайшла у селі під Гомелем на городі. Перед тим через село проїжджала колона військової техніки рф. Жінка казала, що спершу боялась мені дзвонити, бо це Україна, а через Білорусь йдуть війська та летять ракети. Раптом я відреагую якось неадекватно, не захочу спілкуватись. Я довго дякувала цій людині. Потім ми стали думати, як передати Макса, тим паче всі його документи були в нашому будинку. І зробити всі дозволи без господаря вкрай складно — мають бути вакцинації від сказу, чіп, прив’язаний до хазяїна тварини. Це досить дорого… Співрозмовниця не знала, як бути. Тому я знову почала шукати волонтерів, і мені допомогли люди.

Білоруські зооволонтери забрали Макса, виготовили новий ветпаспорт, перевірили його стан у ветеринара, тому що у котика було психологічне перевантаження, його лікували від панічних атак. Я весь час переживала, аби мене не обманули й віддали домашнього улюбленця. На щастя, все закінчилось добре. Кота передали на польському кордоні (бо ми наразі у Чехії), не взявши від мене жодної копійки. Це дуже людяно. Я хочу, щоб люди розуміли, що у кожній нації є співчуття та доброта і цей світ не безнадійний.

— А як ваш кіт взагалі зумів втекти від рашистів?

— Ймовірно, кота разом з награбованим добром везли у БТРі, адже така техніка стояла у нашому дворі. Навіщо взяли кота — не розумію. Проте я знаю, що багатьом тваринам, які мешкали по сусідству, ці нелюди повідрубували лапки, інших розстріляли. Може мій Макс їм сподобався і вони його пожаліли, або ж просто хотіли продати. Якби це не звучало парадоксально, дякую тім російським виродкам, що хоч залишили котика живим та неушкодженим. Не хочу розбиратись як то сталось, головне, що мій рудий красень поряд і у безпеці.

Дім в Бучі приводять до ладу, мрію повернутись в Україну, але поки що не впевнена чи це безпечно. Боюсь за сина. Але я вірю, що ми скоро переможемо і наша дружня родина знову насолоджуватиметься місцевими краєвидами, мирним небом…
Сообщает fakty.ua