3 березня в село Ягідне на Чернігівщині зайшло військо російських фашистів. На третю добу всіх жителів села під дулом автоматів зігнали у підвал школи, де для всіх полонених почалася боротьба за виживання. В підвалі було близько 360 людей, серед них були дітки, наймолодшим — 1−1,5 місяця. Спали всі сидячи, окрім дітей та людей похилого віку, які фізично не могли сидіти. Без світла, вентиляції, туалету. На ніч закривали двері до підвалу, підпираючи чимось, та ставили солдата зі зброєю: якщо хтось надумає вийти самовільно, розстріляють… Місцева жителька Світлана Пархомчук досі плаче, згадуючи про пережите. Вона жадібно їсть хліб, бо майже 30 днів його аромат був найбажанішим у її житті. Й проклинає кожного солдата рф, хто своїм брудним чоботом сплюндрував таке колись гарне та зелене Ягідне…

«Ми плакали всі по ночах, аби ці сльози не бачили наші діти»

— Дякувати Богу, таких звірств, як у Бучі, в нас не було, але й на коліна ставили, і змушували гімн рф вчити та співати, і людей розстрілювали, — розповіла «ФАКТАМ» Світлана Пархомчук. — Першими у Ягідне зайшли буряти та якути, вузькоокі, щокаті такі, на їхній військовій техніці була англійська буква V, обведена колом. Між собою ми їх називали «амакасі» та «таракани». Чому? Бо їх було дуже багато в нашому селі, приблизно 4000… Складалось враження, що не було кутка, де б ці нелюди не стояли… Ще не було жодного пострілу, як вони спалили дві хати. Потім вони почали ходити по домівках. Погрожували гранатами, щоб люди йшли звідти. Викурювали «пальним», мовляв, спалять. Одне подружжя пенсіонерів розстріляли, бо вони відмовились покидати рідний дім. Я досі не можу повірити, що нашого села практично нема, а колись там проживало 160 сімей, усі дружні, торгували розсадою, деревцями. Ми пахали весь сезон, аби мати можливість гідно жити. Та «рускій мір» визволив нас так, що в декого позалишались згарища або лише шухлядка дитячий речей.

— Розкажіть про те, що довелось пережити після того, як у село зайшли війська рф…

— Справжнє пекло! Десятки танків орки встановили навкруги місцевої школи, куди 4 березня рашисти почали примусово заганяти людей, погрожуючи зброєю, димовими шашками. Забрали мобільні телефони, щоб ми навіть не могли сфотографувати умови, в яких жили. Усіх 350 селян поселили у спортзалі та коридорі, що знаходились у підвальному приміщенні. Тільки в одній кімнаті площею 12 квадратних метрів вони поселили до сорока селян. У нас на підлозі лежали тільки діти, дорослі усі 30 днів сиділи на стільцях, не маючи права навіть прилягти. Найгірше було людям в коридорі, бо там не було місця хоча б протягнути вперед ноги. Вели себе ці якути та буряти дуже жорстоко, ми своїх донечок боялись на хвилинку навіть випустити на вулицю, боячись зґвалтувань! В туалет рашисти нас не випускали, коли ми цього потребували. Тільки о 19:30 ми мали право на це. В одній з кімнат поставили відра. Але навіть дорогою до туалету вороги стріляли у повітря, ми падали на підлогу, а вони з цього насміхались. Отримували задоволення, коли бачили в наших очах страх…

Морально нас теж добивали. Постійно стверджували, що чеченці нас повбивають. Й ми будемо тут сидіти до їхньої перемоги — до 9 травня. Ми плакали всі по ночах, аби ці сльози не бачили наші діти.
Найгірше було людям в коридорі, бо там не було місця, щоб хоча би протягнути вперед ноги

— В соцмережах я бачила повідомлення про те, що рашисти на Чернігівщині вивозили українських дітей за кордон. Це правда?
— У нас був такий випадок. Якось був такий сильний бій, що осколками поранило 14-річного хлопчика, який саме пішов до туалету. Його орки забрали та якимось чином відправили до Гомеля на лікування. Його вже мають виписати, але у білорусі погрожують віддати у дитячий будинок, бо батьків до кордону просто не випускають окупанти. Родичці, яка там мешкає, дитину не віддають. Одну жінку з однорічною дитиною поселили у підвал після того, як застрелили її чоловіка та дочку. Через дев'ять днів після початку війни в Україні подружжя Вікторія і Петро Коваленки вирішили виїхати з Чернігова, щоб убезпечити дітей — 12-річну Вероніку і однорічну Варвару. Вони взяли найнеобхідніші речі й вирушили в дорогу. Коли виїхали з околиць міста, у районі нашого села дорогу їм загородило каміння. Чоловік зупинився, вийшов і почав його відтягувати, а за кілька секунд їхню машину обстріляли, спалахнула пожежа. Впали уламки. Чоловік та старша дочка загинула. Мати з меншою сховалась у приміщенні колгоспу і так врятувалась.

«Води так хотілось, але не можна було через заборону ходити в туалет»

— А яка була ситуація із харчуванням, водою? Чи дозволяли хоча б на хвилинку комусь піти додому та взяти речі для дітей?

— Орки давали нам свої пайки, але після тієї консервованої квасолі з м’ясом у наших дітей почали боліти животики. То ж ми зі слізьми на очах випросили в них хоча б готувати щось на багатті. То вони принесли ще рису та гречки, які забрали у дитячому садочку. Дали тушкованку. Готували ми просто під кулями, щоб було чим годувати діток. Місяць хліба взагалі не було, він нам навіть ночами снився, так хотілось хоча б крихту його, хоча б понюхати. І лише в кінці нам привезли поцвілого та сухого хліба, але ми були раді й такому шматочку. Бо в голові жевріло одне: щоб діти були нагодовані.
Місяць люди, які сиділи у підвалі, не бачили хліба

Води так хотілось, але не можна було через заборону ходити в туалет. Тому просто вимочували губи… Але на фоні таких каторжних умов всі почали хворіти, у дітей почалась вітрянка. Рашисти дали нам «зеленки». Від задухи почали вмирати старенькі. Ми не могли віддати шану своїм батькам! Ми сиділи коло трупів, поки нам не дозволяли винести їх… Їхні тіла після того звозили у кочегарку, тільки потім дали шанс нашим чоловікам викопати яму коло школи і кинути їх туди та захоронити. Дехто тихо божеволів…


Через тиждень після полону я попросила у солдатів рф відпустити мене додому, щоб взяти змінну білизну для дітей. З моєї квартири нічого не лишилось. В мого чоловіка був гараж, забитий технікою. Нічого не лишилось! Техніку, мотоцикли, харчі з холодильника, постільні комплекти, рушники, наш одяг, взуття чоловіка. Вибачте, але посеред кімнати вони розгорнули килим і сходили там в туалет… Як кажуть у народі, «по великому». Сусідську худобу та курей вбивали і їли. Машину нашу не змогли забрати, то всередині її порубали сокирою. Навіть трусики моєї дитини викрали. Я не могла навіть зрозуміти, для чого так робити. Та вони мені сказали, що байдуже, чим зброю чистити. Крадене майно ці нелюди вантажили в «Урали».
— Чи відомо вам про розстріли цивільних людей?

— Так, і робилось це холоднокровно! Ми на стіні писали списки тих, кого вони вбили. Це приблизно 17 осіб. Одного за слова «Слава Україні». Другого чоловіка застрелили, коли той вийшов у камуфляжних штанях. Інший не захотів віддавати мобільного. Хтось спитав, навіщо росіяни сюди прийшли. Ще одного вбили, прочитавши його переписку зі знайомими про війну. Звичайна переписка, таке кожен з нас писав рідним та знайомим. Інший заступився за брата — теж нема на цьому світі. Четвертому хату спалили… Якось я не втрималася і спитала тих нелюдів, за що вони нас так ненавидять. Відповіли, що тепер ми відчуємо на собі всі жахи людей з Донбасу… А я до них: «Вони вас звали? А ми вас не звали» Вони замовкли. Я принципово спілкувалась з ними українською, то вони до мене звертались «гражданка, дякую». Якось навіть заявила їм, що маю одне бажання: аби поставили мене, чоловіка та дітей у рядок і всіх застрелили, щоб я не переживала горя, коли по одному. Орки нічого не сказали…

- Тільки через місяць ЗСУ звільнили ваше село. Згадайте ту щемливу зустріч. Про що говорили з нашими воїнами?

— Орки пішли з села після обіду. На вечір ми вийшли варити макарони — їх вже не було. Ночували ще у підвалі, бо боялись, що дороги та двори встелені гранатами, гільзами… Місця живого не було. Вранці під'їхала машина — вийшли свої. Ви не уявляєте цієї радості. Ми готові були землю цілувати… Сльози щастя… Українські воїни віддали свій хліб нашим дітям. Ми все допитувалась, чого ж ви не прийшли раніше, треба було бомбити їх, вбити всіх ціною наших будинків. А вони відповіли, що боялись за наші життя, щоб, не дай Боже, ми не загинули. Та краще б зрівняли Ягідне повністю із землею, тільки б знищили тих росіян всіх до єдиного! Це кати, нелюди! Вони хочуть нас просто знищити. Я клянусь, як тільки побачу хоч одного білоруса у Чернігові після нашої перемоги (бо до війни вони тут дуже полюбляли скуповуватись), то розірву його на шматки, я плюватиму йому у морду, бо це вони пустили тих росіян до нас на Чернігівщину. Не пробачимо ніколи.

— Чи давали ви вже свідчення правоохоронним органам після пережитого?

— Поки що ні. Зараз у нас ще нема світла, газу… Вікон нема у кожній хатині. Багато хто боїться повертатись сюди, бо психологічно важко. Зараз головне — хоч трохи відновити хати, бо холод настане швидко.

Раніше стало відомо, що у селі Ягідне рашисти розстріляли відеоінженера популярного у Чернігові телеканалу «Дитинець» Романа Нежиборця. Сообщает fakty.ua