— Бій відбувся на передовому опорному пункті на Луганщині в районі села Кримське (на фоні загрози повномасштабного вторгнення Росії в Україну на Донбасі почастішали випадки збройної агресії ворога. — Авт.), — розповів «ФАКТАМ» Станіслав, військовий медик Окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. — Звідти відстань до ворога десь близько 250 метрів. Тоді зненацька спалахнула стрілянина. Спершу — поодинокі постріли, далі — інтенсивніше. Наша позиція завішана маскувальними сітками, аби росіяни не могли побачити пересування бійців та влучати у них. Але одного з наших хлопців, досвідченого механіка-водія БМП, таки поранили. Куля влучила у ліве стегно наскрізь. Добре, що не зачепила кістку. Як потім розповідали хлопці, перед пораненням боєць йшов від однієї позиції до іншої — це малесенька відстань, де немає сіток. І саме в цей момент пролунав постріл.

Наші бійці відразу відкрили вогонь по ворогу, примусивши його затихнути. Надали першу допомогу пораненому. А з позицій під обстрілом швидко прибіг і бойовий медик Владислав Кеник. Йому довелося долати чималу відстань по відкритій місцевості. Завдяки професійним діям Влада, пацанів та нашого ротного командира — молодшого лейтенанта Володимира Олександровича, пораненого врятували та швидко евакуювали з місця бою. Нині хлопець вже одужує у госпіталі.

«Йшов лісопосадкою, де суцільні замінування»

— Я тоді саме чергував на зв’язку, — розповів «ФАКТАМ» 25-річний Владислав Кеник. — І чув вдалині перестрілку. Далі мені повідомляють: є «трьохсотий». Я швиденько за свою медичну сумку — та на передову. До того опорника відстань майже два кілометри. Це голий степ, де видно за сотні метрів, та куца лісопосадка, що сильно понівечена вибухами й пострілами. Дерева там вже перетворились на маленькі обідрані кущики. Хлопці мені кричали: обережно, по тобі стріляють. Тож я то біг, то падав, то повз.

— Снайпер бачив, що ви медик. Та це його не зупиняло.

— Червоний хрест на моїй медичній сумці було дуже добре видно. До того ж тоді погода була морозна, сонячна, без вітру. Але хіба росіяни та їхні поплічники колись соромились стріляти у медиків? Чесно кажу, особисто я пострілів у свій бік не чув та не бачив. Не до того було. Це вже згодом хлопці розповіли, що у мій бік били й з автоматів, а ще пролунав постріл з гранатомету. На щастя, не влучили.

Бігти лісопосадкою ще той квест. Крім того що через понівечені дерева видно не гірше, ніж у голому полі, вона ж ще розділяє наші та ворожі позиції. Скрізь міни, розтяжки… І лише одна невеличка стежечка. На щастя, я пройшов той «лабіринт». Далі вже наші окопи. Але я на зріст 194 сантиметри, тож і в окопах довелось бігти напівприсядки, а десь повзти. І добіг, і доповз.


— Як ви допомагали пораненому військовому?

— Пацани на позиції дуже професійно надали першу допомогу пораненому, зробили перев’язку, наклали джгута. Недаремно я їх постійно вчив тактичній медицині. Тож мені залишилась медична частина — ліки, знеболювальні. А далі ми з двома бійцями швидко понесли ношами пораненого з місця бою. Знову той самий квест окопами, посадкою. Правда цього разу було значно легше. Бо ж троє — це не один! Далі хлопця передали до евакуаційної БМП, там вже — на спецтранспорт, а згодом — до медичного шпиталю.
До речі, цей випадок стався буквально за тиждень перед моїм закінченням чергового контракту. Більше таких пригод у мене не було.
За плечима Владислава вже два контракти у Збройних Силах України

«Поранений воліє якнайшвидше повернутися на передову»

— Ви спілкуєтесь із пораненим побратимом? Як він почувається зараз? Чи відомо вам про обставини того бою?

— Хлопець одужує. Він увесь час був у свідомості, тримався мужньо. Звісно, поранення є поранення. Потрібно видужати та пройти реабілітацію. Але хлопець каже, що воліє якнайшвидше повернутись на передову, і жартує, що у шпиталі дуже сумно.

Мені розповіли, що стріляв снайпер. Наш поранений хлопець теж дуже високий на зріст. Тож ворог наче полював за ним і намагався влучити декілька разів раніше. Маскувальна сітка надійно захищала хлопців. Але ворог таки знайшов зручний момент для пострілу.


— Ворожі снайпери завдають зараз нашим військовим чимало втрат та поранень?

— Буває всяке. Довелося рятувати свого бойового товариша після снайперського пострілу в Пісках. Тоді ворожий снайпер влучив побратимові у сідницю, але куля вдарилась об кістку, пошкодила її та вийшла наскрізь через черевну порожнину. І ще вдарилась у бруствер. Дивом ми врятували побратима. Моєму товаришу відносно пощастило, що ворог стріляв із звичайної снайперської гвинтівки Драгунова калібру 7.62×54, а не чогось більш потужного. Потім цю позицію не обстрілювали. Мабуть, вороги вирішили, що взагалі не влучили. Але на кожен такий обстріл ми потужно, адекватно відповідаємо.

— Як ви стали військовим медиком? Чи плануєте знову повертатись на службу?

— Я родом з Миколаївської області. Вивчився у Первомайському медичному училищі на фельдшера, працював за спеціальністю у невеличкому селі. Там проживає трохи більш ніж 300 людей, але роботи не бракувало. Інфаркти, інсульти, епілепсії, рани, порізи, ДТП. Перед військовою службою це була дуже гарна «школа життя». Потім за власним бажанням два контракти у Збройних Силах України — спершу артилерійська бригада, далі окрема — імені отамана Костя Гордієнка.

Зараз хочу присвятити трошки часу дружині, дитині, батькам. Але після відпочинку планую, скоріш за все, знову на службу.
Сообщает fakty.ua