У ніч на 27 січня нацгвардієць з Одеської області Артем Рябчук після отримання зброї зі збройової кімнати, холоднокровно розстріляв у Дніпрі чотирьох своїх товаришів по службі та жінку-контролера і тяжко поранив ще п'ятьох військових. Це сталося приблизно о четвертій ранку на території заводу «Південмаш». Першим Рябчук майже впритул застрелив начальника варти, потім солдата, який на цей час уже перебував у збройовій, потім ще двох солдатів. На той момент у караульному приміщенні знаходилося 22 особи. Двом вдалося вибратися назовні та викликати поліцію.

Після розстрілу Рябчук спробував втекти. Камери відеоспостереження зафіксували нацгвардійця на трасі, коли він рано-вранці з автоматом у руці зупиняв попутку.

Затримали нацгвардійця у місті Підгородному Дніпропетровської області. За інформацією правоохоронців, Рябчук попросив перехожу викликати поліцію. Під час затримання військовослужбовець військової частини 3021 Національної гвардії України не чинив опору.
При затриманні нацгвардійця він мав при собі автомат Калашникова, але опору не чинив

Рябчука заарештували на 60 діб без права виходу під заставу. На суді щодо обрання запобіжного заходу нацгвардієць сказав, що йому «шкода, що він завдав болю потерпілим», і попросив його не відправляти на гауптвахту, де, мабуть, побоювався розправи з боку інших військовослужбовців.

Командувач Національної гвардії Микола Балан прийняв на себе відповідальність за розстріл військовослужбовців у Дніпрі та подав у відставку.

«ФАКТАМ» вдалося поспілкуватися з односельчанкою Артема Рябчука, яка проживає в селі Броска, Ізмаїльського району. Жінка назвалася Оленою. Стверджує, що Артема знає змалку, і вважає, що на психіку юнака міг вплинути трагічний нещасний випадок, який стався на очах у Рябчука під час навчання у школі.

«Артем сам пішов у військкомат і попросив його призвати»

— Артем із сім'ї віруючих, — каже Олена. — Багато хто каже, що родина Рябчуків — старообрядці. Це не правда. Вони щонеділі їздили до євангелістської церкви в Ізмаїлі. Але те, що вони вдома не мали телевізора, оскільки його забороняє віра, це правда. Книжки, газети чи журнали Артему також не дозволяли читати. Єдиною книгою для них була Біблія.

Але це не означає, що Рябчуки — самітники. Мама Артема, Марія, дуже приємна людина. Вона пекла торти, часто частувала однокласників свого сина.

Про самого Артема кажуть, що він не мав друзів, що він весь час сидів удома. Це також не так. Хоча коли він був маленьким, то майже не гуляв з однолітками на вулиці. Навпроти будинку Рябчуків є гірка. Взимку всі діти з Броски на тій гірці на санчатах катаються, а Артем там ніколи не був.

Коли став трохи старшим, то друзі у нього з'явилися. Не такі, з якими до клубу ходять чи горілку п'ють. Артем не пив, не курив, не ходив на дискотеки. Але з однокласниками спілкувався. Його поважали за те, що він спокійний, розсудливий. Правда, іноді він буквально вибухав, якщо хтось говорив щось не так, як він думає. Також не мовчав, коли його хтось починав дражнити. Але Артем хлопець високий, фізично сильний. З ним мало хто хотів сперечатися.
Юрій, батько Артема, помер ще у 2018 році. Він хворів, страждав на епілепсію. А за рік до смерті батька на очах Артема потонув його однокласник. Сам Артем плавати не міг, як і його друг. Кажуть, що хлопець тонув всього за метр від приятеля, а Артем не знав, що робити. Стояв і плакав. Навіть на похорон тоді не прийшов.

— Артем через свою віру міг відмовитися від служби в армії або вибрати альтернативний вид служби.

— Він сам захотів служити. Казав, що його не візьмуть на роботу, якщо не відслужить. Сам пішов у військкомат і попросив його призвати. А до цього навчався на агронома в Ізмаїлі в аграрно-технічному коледжі.

До речі, незадовго до того, як сталася ця трагедія, Артем мамі написав у листі, що йому все подобається. Він ходив у варту, охороняв завод «Південмаш». А ще писав, що дуже чекає на призначення нового комбата. «Прийде новий комбат і наведе лад. Буде дисципліна», — так і написав. Для Артема дисципліна — не просто слово. Він сам завжди був зібраний і від інших цього вимагав. Артем мав загострене почуття справедливості: там, де інші пройдуть повз, він домагатиметься, щоб усе було правильно.

«Командир частини мені сказав: «Мені начхати на закон. Закон тут — я»

За однією з версій, саме загострене почуття справедливості зіграло свою роль у трагедії в Дніпрі. Як розповідають у згаданій військовій частині, Артем став свідком бійки між солдатами. Він розняв бійців і доповів про те, що сталося, командуванню частини. Проте заходів ніхто не вжив. Навпаки, про те, що Рябчук доповів про бійку командирам, стало відомо іншим солдатам, які влаштували справжній булінг. Артема почали обзивати «шісткою» та «стукачем». Не виключено, що через це Рябчук міг взяти в руки автомат і розпочати стрілянину по людях.

Вже після цієї трагедії стало відомо, що у тій же військовій частині у 2018 та 2019 роках загинули двоє солдатів. За офіційною версією 19-річний Мансур Вержаковський і 20-річний Андрій Кіба наклали на себе руки. Слідство не підтвердило факту доведення військовослужбовців до суїциду, про що говорили у частині. Ще дві спроби суїциду були зафіксовані з жовтня до кінця грудня 2021 року, а п'ять військових пішли з частини або з переведенням, або залишили службу взагалі. Про це розповіла колишня військовослужбовець частини 3021 Нацгвардії Олена Липовенко в ефірі програми «Свобода слова Савіка Шустера».

— Обидва випадки суїциду у 2018−19 рр. сталися на «Південмаші» під час несення варти, — стверджує колишній прапорщик цієї військової частини Сергій Грищенко. — Я саме служив там у ці роки. Хлопців просто довели. Вони не витримали психологічного навантаження. При цьому знущалися в цій частині не лише з солдатів, а й з прапорщиків і офіцерів. Мені й самому дісталося. Я намагався боротися за справедливість, але в результаті я отримав інвалідність, і мене викинули з частини. Після звільнення намагався апелювати до закону. На що командир частини сказав: «Мені начхати на закон. Як я вирішу, так і буде. Закон тут — я».

У цій військовій частині завжди панували дивні порядки. Командир частини перед строєм солдатів на плацу, бувало, казав: «Ви тут усі раби і працюватимете стільки, скільки я вирішу».

У варту ми ходили по кілька діб поспіль, без вихідних та без права на повноцінний відпочинок. Наприклад, заступаю я вранці у варту. Наступної доби ми міняємось о другій годині дня. За статутом у день зміни з наряду військовослужбовець не повинен залучатися до робіт чи навчань. А нас після більш ніж добового наряду одразу ж відправляли на стрільби до вечора. А о сьомій ранку ми знову повинні були заступати в варту. І так бувало по п'ять діб поспіль.

Колишній командир частини Шур любив казати: «Підлеглим більше одного вихідного на місяць давати не можна, тому що вони у вільний час скаржитимуться і качатимуть свої права. Підлеглих треба тримати у вузді, щоб вони не мали ні сил, ні можливостей скаржитися».

Офіцерів налаштовували проти солдатів-строковиків. Якщо десь були проблеми з дисципліною, командир частини викликав підлеглого і казав йому: «Ти нікчемний офіцер. Якщо ти не можеш задрочити строковика — тебе задрочу я».

«Офіцер міг провокувати строковика: або ти знущаєшся над своїм товаришем по службі, або я знущаюся над тобою»

— Ви служили у частині під час загибелі солдатів-строковиків. Що могло стати причиною?

— У нас чомусь вважається злочином, якщо солдат не може розповісти перевіряльнику офіцеру службові обов'язки вартового, — каже Грищенко. — Строковики взагалі мали колосальне навантаження: він спочатку заступав у варту, а потім, замість відпочинку, його відправляли в добовий наряд, наприклад, по кухні. І при цьому могли будь-якої миті наказати солдату напам'ять чітко процитувати будь-яку статтю зі Статуту вартової служби. І такі перевірки могли відбуватися щогодини. У тому числі вночі. Ви уявляєте фізичний та психологічний стан солдатів?

За словами Сергія Грищенка, обидва солдати, які вчинили суїцид, були новобранцями. «Андрій Кіба застрелився через три місяці після складання присяги. Командири ставили на варту в основному саме молодих. Мовляв, вони покірніші. Старослужбовці відпочивали, а молоді по кілька діб ходили в наряд. Це дуже важко та фізично та психологічно», — каже Грищенко.
29 січня у Дніпрі попрощалися з п'ятьма загиблими
— Трагедія у військовій частині сталася після вашого звільнення. І все ж, які у вас можуть бути версії причин, що штовхнули Рябчука на такий страшний злочин?

— У цій варті постраждали не ті, хто міг бути справді винним. Наприклад — лейтенант Олександр Буганов. Я служив із ним, він хороша людина. Та й інші загиблі були безневинними жертвами. Хто був справжньою метою Рябчука? Можливо, хтось із варти, хто міг його принижувати.

— Йдеться про солдатів-строковиків чи офіцерів?

— Офіцери, як правило, самі з солдатів не знущалися. Але цілком могли провокувати строковика: або ти знущаєшся з нього, або я знущаюся з тебе.

Хоча були випадки рукоприкладства офіцерів щодо солдатів. Я був свідком того, як один командир ударив ногою у спину солдата. Інший офіцер строковику в рота заштовхував шкарпетки перед строєм.
Сообщает fakty.ua