Комітет з питань економічного розвитку
на своєму засіданні 13 липня 2022 року розглянув законопроекти про правовий
режим майна загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього
Союзу РСР (реєстр. № 6420) та про мораторій на відчуження майна загальносоюзних
громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР, (реєстр. №6421).
Голова Комітету Дмитро Наталуха
зазначив: «Сьогодні був в якомусь сенсі історичний
комітет - розглянули в першому читанні питання статусу майна профспілок.

Це питання мало бути
вирішене ледь не з перших днів незалежності, але відкладалося до безкінечності.
До цього «снаряду»
підходило не одне скликання.
Та профспілкові
організації і їх майно продовжували знаходитись в сірій зоні закону. Очевидно,
комфортній для них.
Давайте я поясню, в чому
суть:
Розпад
«совка» залишив нашому багатостраждальному і абсолютно не готовому до дикого
капіталізму народові важкий спадок - сотні тисяч об’єктів профспілкового майна,
розкиданих по всій країні.

Це
була переважно нерухомість.

Все - від тирів і автобаз
Товариства сприяння обороні, до різних санаторіїв, профілакторіїв, палаців
культури тощо.
У
1991 році - Верховна Рада прийняла закон «Про підприємства, установи та
організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», яким
передала все це майно всесоюзних профспілок в Україні - у власність держави
Україна.
У
1994 - Парламент ще раз закріпив цей статус своєю Постановою, вказавши, що
майно загальносоюзних спілок - загальнодержавна власність.
Але
і цього виявилось замало, і історія не закінчилась.
Навпаки, все лише
починалось.

Наступні
28 років майно профспілок перебувало у сірій зоні закону - воно начебто і
належало державі, але держава здебільшого не мала до нього жодного доступу.

Десь - за мовчазною згодою
чиновників, десь - попри їх незгоду, але не без допомоги судів чи
правоохоронних органів того часу.
Тому, майном здебільшого
розпоряджалися приватні особи, самопроголошені лідери профспілок, які
відчужували його, продавали, здавали в оренду чи просто знищували так, наче
воно було їхнім власним.

Будинки культури ставали
торгівельними центрами.

Санаторії і бази
відпочинку - престижними приватними містечками, пляжними клубами чи
спа-центрами.
І все було б нічого, якби
в процесі цього транзиту з «державної власності» до успішних бізнесів дуже
обмеженого кола людей - держава отримувала б хоч якийсь прибуток.

Але ж ні.
Все це майно де-юре
різними способами приватизовувалось (невід’ємні поліпшення, легалізація через
суд і інші схеми), але де-факто держава втрачала і майно і можливість отримати
бодай якісь гроші від його потенційного продажу.

Тому,
не дивно, що в результаті Фонд державного майна України пачками подавав позови
до профспілок.

Їх буквально були сотні
протягом цього часу.

Та особливого результату
це не приносило.

Втім,
в листопаді 2020 року Печерський суд таки арештував більше половини майна
Федерації профспілок України.
Доволі симптоматичне
рішення по статусу майна цих структур в принципі.
Сьогодні
ж, двома законопроектами (6420 та 6421) - ми почали шлях до врегулювання цієї
довгої і темної історії.
Приведення її до
цивілізаційних норм.
При чому у досить
позитивний спосіб.
По-перше,
майно таки передається державі, як і передбачалося на самому початку.
Втім, ті особи, які всі ці
роки ним користувалися та вкладали у нього гроші - зможуть стати
співвласниками.
Звісно, що з усього
негативу були і винятки - люди, наприклад, за власний кошт відновлювали якісь
об’єкти культурної спадщини, якими чомусь теж розпоряджались профспілки.

Тому, якщо, скажімо, така
третя особа вклала гроші у розбудову старої профспілкової садиби 18ст., і
зробила з неї сучасний туристичний магніт, то вона має всі шанси стати
співвласником.

В інакшому випадку її
витрати можуть бути ю компенсовані.
По-друге,
є шанс на закінчення судової тяганини.
Для розуміння, Фонд
Держмайна наразі виступає позивачем у понад 200-тах провадженнях щодо майна
профспілок!
Справи доходили навіть до
Європейського суду з прав людини, який чітко вказав, що в Україні відсутнє
чітке регулювання статусу майна колишніх радянських об’єднань.

Ці два законопроекти цей
статус забезпечують.

По-третє,
майно профспілок сьогодні може і має бути направлене на виконання соціальної
місії держави.
Санаторії, клініки, бази
відпочинку та рекреаційні центри можуть стати центрами реабілітації військових
та постраждалих від війни.

Але для цього, знов-таки -
їх теж треба вивести з сірої зони!

Нарешті,
ця сіра зона НЕ дозволяє державі і заробити настільки необхідні для бюджету
кошти від приватизації цих об’єктів, якщо є бажаючі офіційно зайнятися їх
розвитком.

Це питання теж буде
врегульовано.

Я
часто чую, що після війни все має змінитись, що ми не можемо повернутись до
старих порядків, методів і підходів, які робили нашу державу слабкішою, а не
підсилювали.

Проблема майна профспілок
- це проблема «старої України».

У новому переможному
майбутньому для неї не може бути місця.

У «новій Україні» це майно
не може залишатися тягарем, або liability.

Воно має відображати #українськийінтерес - стати
повноцінним активом, який принесе кошти державі, або повноцінні послуги
громадянам.