Карпати неможливо уявити без звучання трембіти. Трембіта — унікальний музичний інструмент, який зазвичай виготовляють з громовиці — старого дерева, у яке влучила блискавка. Вважається, що тоді він звучить особливо й до того ж відганяє злих духів. Звуки трембіти чути на кілька кілометрів. Зазвичай цей музичний інструмент має довжину до трьох метрів, але може бути і довшим.
Виготовлення трембіти — майже ювелірна робота. Вона потребує часу та терпіння. Сьогодні майстрів, що виготовляють трембіти, не так вже й багато. Щоправда, у нинішніх реаліях «Трембітою» в Україні називається й нова ракета, яку розробляють наші фахівці.
В інтерв’ю «ФАКТАМ» колекціонерка, дослідниця української порцеляни, авторка книг Людмила Карпінська-Романюк розповіла про зображення трембіти у вітчизняній порцеляні.

«На вазах та кухлях трембіта часто з’являється на фоні гір та полонин»

- Трембіта у фарфорі звучить виразно, як у горах, — говорить Людмила Карпінська-Романюк. — У гуцульській традиції трембіта скликає, попереджає, благословляє… Її протяжний звук відкриває весілля і супроводжує людину в останню дорогу, веде отару крізь тумани, розтинає тишу полонин. Цей інструмент, що виготовляється з дерева, у яке влучила блискавка, — інструмент часу: він повідомляє про початок і завершення, про народження і втрату, про дорогу і повернення. У декоративному мистецтві двадцятого століття цей інструмент стає одним із символів гуцульської культури. На вазах та кухлях трембіта з’являється поруч із танцем та весіллям. Часто вона зображується на фоні гір і полонин. Білизна матеріалу стає гірським повітрям — прозорим і чистим. Ось декоративна ваза Івана Віцька «Гуцули». Це один із ранніх зразків його ранньої творчості. Вона створена у період роботи митця на Баранівському фарфоровому заводі. У цій роботі поєднуються простота форми, ясність сюжету і глибока повага до народного життя.ВІДЕО ДНЯ
Іван Віцько. Ваза «Гуцули». Баранівський фарфоровий завод. 1960 рік. Національний музей декоративного мистецтва Україна
— Краса!РЕКЛАМА
- Народний художник України, лауреат премії імені Катерини Білокур Іван Віцько народився у 1930 році на Полтавщині. Після закінчення школи навчався в Миргородському керамічному технікум. У 1953 році вступив на керамічний факультет Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. По завершенні навчання був направлений на Баранівський фарфоровий завод, де працював з 1959 по 1964 рік. У 1967−1984 роках продовжив свою трудову діяльність головним художником на Полтавському фарфоровому заводі. Протягом 1985−1994 років працював художником на Полтавському художньо-виробничому комбінаті, виконуючи ексклюзивні творчі роботи на замовлення. З 1998 року був доцентом кафедри образотворчого мистецтва в Полтавському педагогічному університеті, а у 2005−2010 роках — доцентом кафедри образотворчих мистецтв Полтавського національного технічного університету. У творчому доробку митця — столовий посуд, чайні та кавові сервізи, набори для напоїв, декоративні вази, тарелі, композиції для інтер'єрів. Чимало його творів зберігаються в Національному музеї декоративного мистецтва України. Його роботи є й в багатьох інших музеях України.

«Полонина — місце, де людина відчуває свою внутрішню свободу»

— Хто ще з українських митців зображав на вазах трембіту?
— Дуже гарна робота — ваза Івана Мозолевського «Полонина». На фарфорі розгортається легкий, мов подих гірського вітру, пейзаж: плавні обриси гір, тонкі силуети смерек… Постать чоловіка подана лише кількома лініями, але в цих лініях — сила і спокій людини, що живе в гармонії з природою. Поруч — вірний пес, який дивиться в той самий горизонт, де сходяться небо і полонина. Разом вони ніби слухають гірську тишу, у якій кожен звук — подія.РЕКЛАМА
— Чим особлива колористика роботи?
— Вона стримана і поетична: холодні блакитні переходи створюють відчуття ранкового повітря, прозорості, далини. Темний синій силует постаті та яскраві акценти народного одягу нагадують про українські традиції. Ця ваза є не лише декоративним предметом, а своєрідним медитативним образом. Вона є пам’яттю про полонину — місце, де зазвичай людина відчуває свою внутрішню свободу.
Іван Мозолевський. Ваза «Полонина». Полонський завод художньої кераміки. 1970 рік. Хмельницький обласний краєзнавчий музей

«Чимало людей привозили із Трускавця бюветницю — на згадку про смак мінеральної води і тишу ранкових прогулянок»

- А ось бюветниця для мінеральної води митця Петра Щербоноса, — продовжує Людмила Карпінська-Романюк. — Цей предмет народжений із самої культури відпочинку, оздоровлення і подорожі — з того особливого світу курортів, де час сповільнюється, а людина вчиться слухати себе. Бюветниця стає не просто посудиною, а маленьким символом пам’яті, яку, мабуть, кожен привозив із Трускавця разом із запахом сосен, смаком мінеральної води і тишею ранкових прогулянок. Форма її продумана і водночас поетична: витягнутий носик дозволяє пити воду невеликими ковтками, як це роблять біля джерела, ніби продовжуючи ритуал лікування навіть удома. Вона нагадує про ті ранки, коли курортники повільно сходилися до бювету, несучи свої чашки — кожен зі своїми думками, надіями, внутрішніми історіями.РЕКЛАМА
Декор побудований на узагальненій народній стилістиці. У центрі бачимо постать гуцула. Геометризовані дерева, ритм жовто-зелених гір, декоративні орнаментальні мотиви створюють відчуття руху, музики, свята… Такі речі несуть у собі історію повсякденності, яка поступово стає культурною пам’яттю. Бюветниці є предметом колекціонування.
Петро Щербонос. Бюветниця для мінеральної води «Пам’ять про Трускавець». Бориславський фарфоровий завод. 1980-ті роки
Сообщает fakty.ua