Популярна телеведуча, авторка телепроєкту «Точка опори» (Дім) Світлана Леонтьєва з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну разом з чоловіком прийняла рішення залишитись у місті. Вона згадує порожній Поділ, відсутність магазинів і відчуття нереальності того, що трапилось 24 лютого 2022 року. З часом Світлана вгамувала думки та емоції, повернулася на телебачення і знову зайнялась живописом. Леонтьєва каже, що вперше почала малювати портрети й мріє про морські пейзажі з улюбленого Криму.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Світлана розповіла про страх перших днів великої війни, безсонні ночі початку травня 2023-го та своє ставлення до росіян.

«Нас хочуть вбити, знищити»

— Світлано, як змінилися ваші емоції за майже півтора року повномасштабного вторгнення росії в Україну?

— Прийшло розуміння того, що ми цю війну ще не виграли. Для мене найтяжче — жити у війні. Пам’ятаю, що у перші дні вторгнення у мене просто не вкладалось у голові усвідомлення того, як це може бути. Було відчуття нереальності. Коли багато хто тоді казав, що війна може затягнутися на місяць — це здавалося нескінченим. А тепер ми всі усвідомили, що це велика, жорстока війна. До нас прийшли нелюди, які хочуть просто нас вбити, знищити.

— Який найсильніший спогад залишився від 24 лютого 2022 року?

— Це була якась загальмованість. Відчуття уповільненості в усьому. Не вірилось, що це відбувається зі мною. Я прокинулась від того, що чоловік ходив по кімнаті. У нього в руках був телефон і він мені сказав: «Війна». У той ранок у мене був етер і я таки на нього поїхала. На жаль, саме мені довелося розповісти глядачам каналу, що почалася війна. Пам’ятаю, останній етер я провела о 12-тій годині дня, а о другій поїхала з роботи до сім’ї сина — моєму онуку тоді тільки виповнилось три з половиною місяці. Їхала і бачила, як по вулицях Києва їхала бронетехніка у бік Вишгорода. Потім з невісткою ухвалювали рішення, що робити далі. На наступний день син відвіз їх до знайомих у Рівне, сам повернувся та записався до ТРО. І дотепер займається волонтерством.
Світлана Леонтьєва з онуком

— Ви не збиралися поїхати за кордон?

— Знаєте, організм дивно реагує на стрес. На третій день, коли був пік стресу, я не могла їсти, пити, мене нудило. Ми з чоловіком обговорювали ситуацію й ухвалили удвох рішення, що нікуди не їдемо. Більше до цього не повертались.

— Хоча ваша квартира в досить небезпечному районі Києва — на Подолі.

— Поділ початку вторгнення — це мої найжахливіші враження першого місяця війни. Він просто вимер. Другий день великої війни ми не виходили на вулицю. Вийшли 26 лютого, і я була вражена порожнечею. До вторгнення на моїй вулиці було просто нереально припаркувати авто, а тут — абсолютно порожня вулиця, на якій стояло три машини: моя, мого чоловіка та нашої сусідки. І так було цілий місяць. Ти виходиш на вулицю — і немає людей!


В перші дні перекрили всі мости, працювала лише електричка, що ходила з правого на лівий берег Дніпра. Пам’ятаю, коли, нарешті, у центрі Подолу знову відкрився супермаркет, він працював до третьої години дня. Черга людей стояла на дві години! Вони чекали хліб — давали по одній булочці у руки. Полиці були напівпорожні. Серед продавців були волонтери, які допомагали розкладати товари. Але навіть у цьому був якийсь до щему об’єднувальний момент.

Автопортрет "Незламна"

— Тоді на Поділ прилітало…

— Пам'ятаю, що в перші дні вторгнення було оголошено кількаденний комендантський час у Києві — ловили ДРГ. Ми тоді ще не знали, що на столицю насувається «хмара» диверсійно-розвідувальних груп. Вони були скрізь, і я їх теж чула. У мене під вікнами стріляли, я бачила гільзи, що валялися на вулицях. Потім був прильот на Поділ. Ми чули дуже гучний вибух. Коли потрапили на те місце, побачили будинок, дах якого був зруйнований вщент. І навіть тоді мене не покидало відчуття, що я ніби у кіно.


— Ви ходили до укриття?

— Поруч їх не було. Можна було йти у метро на Поштову площу, але це було далеченько і там ховалося дуже багато людей. Ми живемо у старому будинку з товстими стінами, тому для захисту вибрали коридор і принцип двох стін.

«На канал сипались прокльони»

— Як ви справлялись зі своїм психологічним станом?

— Я, мабуть, і зараз живу у стані депресії. Думаю нам усім, хто залишився у Києві, необхідно перемикати свою нервову систему. Для мене — це театр, кіно, телебачення та живопис. Два рази я виїжджала з Києва, і це була ніби профілактика. Адже душевних ран ми не бачимо, але вразливість від них дуже суттєва. Зараз знову росіянами чиниться інтенсивний тероризм проти киян, щовечора нас обстрілюють. З початку травня я майже не сплю. Тому, коли зараз хтось мені каже про російську культурі, я розумію, що ніколи в житті не буду до неї поблажливою, не буду слухати чи захоплюватись. Це просто аморально.
Цю картину Світлана Леонтьєва назвала "Ми за мир"

— Були часи, коли ви працювали на каналі, який тісно був пов’язаний з російськомовними проєктами.

— Але, до певної міри саме телеканал «Інтер» був частиною того, що нас від’єднало від Радянського Союзу. Бо він перестав транслювати в Україні програму «Время», яку на той момент дивилися майже всі. На канал сипалися прокльони, що ми прибрали можливість дивитися московську програму, але це дало можливість з’явитися українським новинам. Тільки зараз ми усвідомлюємо, наскільки цілеспрямованою була програма русифікації й знищення нашої історії. Ми показували московських зірок, забуваючи про своїх. Те ж саме в кіно, музиці. В це вкладалися величезні гроші!


— Чи зможемо коли-небудь пробачити росіянам?

— Вважаю, якщо хтось має паспорт з двоголовою куркою, то він причетний до цієї держави. Значить, її підтримує. Росіяни всі як один повинні бути приниженими, розбитими, знищеними морально і духовно з усім їхнім імперським наративом і «вєлікой руской культурой», бо московити — безкультурні бандити, терористи та крадії! Вони мають встати на коліна, просити вибачення в українців, а ми ще подумаємо. До речі, музику німецького композитора Ріхарда Вагнера в Ізраїлі не виконують дотепер. Молоді німці досі несуть на собі тягар тієї війни. Так само зараз російська мова стає токсичною в багатьох країнах світу. І моє завдання як публічної людини зробити так, щоб люди, які толерують російську культуру, відчували, що це аморально. Це московити зайшли на територію незалежної держави, щоб убивати й красти наших людей.

— Всі мріють про Перемогу. Що будете робити в цей день?

— Зрозуміло, що всі ми будемо плакати. Але найперше, що б я хотіла зробити — поїхати до Криму.

Раніше відомий композитор, народний артист України Павло Зібров розповів, звідки черпає натхнення для написання нових пісень і як збирається святкувати нашу перемогу.


Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Фото надані Світланою Леонтьєвою Сообщает fakty.ua