Ведуча програми «Ранок у великому місті» (ICTV), практикуючий психолог, дружина міністра оборони України Юлія Зорій зізнається, що в перші дні повномасштабного вторгнення зазнавала великого страху. Через чотирнадцять місяців великої війни вона почувається спокійніше, а інколи вони з Олексієм Резніковим навіть дозволяють собі мріяти про те, що буде після перемоги.

В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Юлія розповіла про свої найстрашніші дні війни, вечірні розмови з чоловіком і нового члена сім'ї.

«Чоловік сказав: будеш зі мною сидіти у бункері»

— Юля, психологія останнім часом стала великою часткою вашого життя.

- Навіть більшою, ніж я могла собі уявити. Кожен день, окрім суботи та неділі, я даю консультації. Зізнаюсь, що під час навчання думала, що психологія буде лише моїм хобі, але виявилось, що під час війни вона стала моєю основною роботою.

— З якими проблемами зараз до вас найчастіше приходять?

- Тривога, труднощі адаптації, запит на стосунки. Останнє виявилось до мене досить неочікуваним. Чоловіки і жінки звертаються з тим, що їх стосунки погіршилися останнім часом. Пам’ятаєте, яка велика кількість розлучень була під час коронавірусу та локдауну? Люди залишися ізольованими і виявилось, що багато хто не знає, як бути один з одним. Зараз ситуація навпаки — багато людей вимушено розлучені і в парах, де були непорозуміння, вони виплили на поверхню. Війна стала таким «лакмусовим папірцем».



— Як ваша пара з Олексієм переживає цей час?

— Ми та пара, яка спочатку «висварилася», висказалася один одному, все вирішила, порозумілася, а потім одружилася. В нашому випадку ми все пройшли до одруження. У нас бувають якісь маленькі моменти непорозумінь, але фундаментальні речі вирішені. Тому, на щастя, в наших стосунках нічого не змінилося. Навпаки — прийшло розуміння, як класно, шо ми разом. Олексій каже, що день, коли він видихнув з полегшенням, було моє повернення у Київ — 2 травня 2022 року.

— Коли ви поїхали з Києва?

— Це було 26 лютого, коли мені вже стало дуже страшно. Я до останнього не вірила, що велика війна прийде. Лише питала у Олексія, що буде, якщо десь стане бабахати. Він відповідав: «Будеш зі мною сидіти у бункері» — хоча, мені здається, він в ньому не сидів жодного дня.


24 лютого після ранкових вибухів у Києві я сиділа вдома наче заморожена — не вірила, що це сталося. Після двох днів сказала чоловіку: «Мабудь, я поїду додому, бо мені дуже страшно». Він погодився і мені стало легше.

— Деякий час ви знаходились у рідних Чернівцях.

— Так, там живуть мої бабуся, дідусь і тато. Але я не весь час залишалась у Чернівцях. Виїжджала до Польщі, була у сестри в Італії, де вона вже давно живе. На початку травня я вирішила повернутися.

«Я боялася розправи»

— Від чого за цей час вам довелося відмовитися?

- Я точно зрозуміла, що для комфортного виживання потрібно зовсім мало речей. Я поїхала з Києва у лижних штанах, чоботах і курточці з маленькою сумочкою. Я планувала швидко повернутися. Ніякої «тривожної валізки» не було. За час війни я зрозуміла, що головне — це спокій за своїх рідних людей. Якщо все з ними добре, то ти супер щаслива людина. Все можна відновити, заробити, купити.


— Ви розмовляєте з Олексієм про війну?

- Я не наполягаю на розмовах, бо він приходить додому завжди дуже втомлений. І навіть тоді залишається «на телефоні». Але, якщо у мене є якісь моменти, які потребують пояснення, я питаю. І тоді Олексій розкладає мені все по поличках.

— Чи змінився він за цей час?

— Олексій взагалі не змінився. Те, як він тримається я просто не знаю, як він це робить. Дякую татові і мамі за його стабільну психіку — кажу про це як спеціаліст. Я рада, що в нас зараз настільки врівноважений міністр оборони. До того він максимальний оптиміст і це прекрасно. Я спокійна, бо поряд зі мною така людина.

— Який період за цей рік став для вас найскладнішими?

- Перше, що спадає на думку, коли чоловік двічі їздив на переговори до білорусі. Це був самий початок війни. Олексію морально було складно зберігати спокій і намагатися тримати себе в руках, коли доводиться вести переговори із тими, хто нищить твою країну, вбиває все живе. Тоді мені було страшно за нього фізично, бо я боялася розправи. Другий момент був, коли схопили людей, які готували замах на Олексія. Я тоді тільки закінчила консультацію, включила телефон і мені «посипалися» повідомлення «як ти», «шо ти»? Я побачила новини і моє серце просто зупинилося. Олексій не відповідав на дзвінки і мені здавалося, що я просто втрачу свідомість. На щастя, все швидко владналося і я дізналася, що мій чоловік у безпеці.

— Що надає вам енергію, коли здається, що втрачаєте сили?

— Будь-яка дія. Навіть складання речей, прибирання чи прогулянка. Але зараз я дуже багато працюю і це мій «рятівний жилет».


— До етеру повернулася ранкова програма «Ранок у великому місті», де ви — одна з ведучих.

— Відверто, я зраділа, дізнавшись, що проєкт повернувся. Він зараз з іншим складом ведучих — до нас з Сергієм Лиховидою долучилися Надія Матвєєва, Григорій Решетнік, Роман Міщеряков та Григорій Герман. Павло Казарін зараз військовий. Зараз в етері працюють три трійки. Це вже не інформаційно-розважальна програма. «Ранок» став пізнавальною програмою з історіями людей та подій.
Юлія Зорій з Павлом Казаріним

«Наш Хаймарс не має обмежень»

— Знаю, нещодавно з’явився ще один член вашої сім’ї.

- Так, у нас з’явився ще один мейн-кун. Старшій кішці Алі, яка вже давно живе у Олексія, 10 років. Я ніколи в житті не могла взяти на себе відповідальність завести якусь тварину. І тут саме під час війни вирішую це зробити. Олексій тоді дуже здивувався: «Ти серйозно?!» Так у нас з’явився Хаймарс, якому скоро шість місяців і розміром він вже з нашу Алю. Спочатку вона його не прийняла, але зараз вже дозволила жити у її «рабів» — тобто у нас (сміється — Авт.).



— Хто дав йому таке гучне ім’я?

- Дочка Олексія. Спочатку ми думали назвати його Леопард. Але вирішили зачекати, поки кіт потрапить до нас, щоб вирішити остаточно. Перше, на що ми звернули увагу — у нього підрізані вуса! Жінка, яка займається їх розведенням сказала, що це зробила його мама. Бо для котів вуса — можливість орієнтації в просторі. Самим непосидючим мами їх підгризають, щоб вони не виходили з їх поля зору. Потім ми зрозуміли, чому його мама так зробила. Реально наш Хаймарс не має обмежень.



— Ви розмовляєте з Олексієм про те, що буде після нашої перемоги?

- Ми не можемо не мріяти — це нас заряджає і рятує. Олексій каже, що після перемоги він відключить телефон і ми поїдемо кудись на море, де зовсім немає людей. Ми мріємо, як будемо летіти, де будемо жити, що їсти. Проговорюємо кожну деталь. Візуалізуємо бажання. І це нас рятує. Не треба забороняти собі мріяти про такі речі навіть під час війни. Пам’ятайте, що це нормально.

— Олексій не казав, коли вже настане цей день?

- На жаль. Оце був би ексклюзив! Звичайно, всім хочеться, щоб це відбулося якомога скоріше.

Нагадаємо, інтерв’ю «ФАКТАМ» Юрія Горбунова про найстрашніші дні війни та відносини з синами: «Неподалік від нашого дому був приліт ракети». Сообщает fakty.ua