Тендітна і ніжна, але, водночас надзвичайно сильна. Її особиста історія про війну написана під позивним «Аква». Літо 2014 року, жовті соняшники та синє небо, Піски, Мар’їнка та Іловайськ, нові знайомства та втрати. Нині, згадуючи пережите, вона тримається мужньо. Емоції видають сльози, які під час розмови з’являються у її світлих та щирих очах.


Старший сержант Віта Шаляпіна служить у Рівненському районному управлінні поліції. А тоді, у червні 2014 року вона — 21-річний дипломований медик — гостро відчула: має бути на передовій. «Коли я закінчувала медичний коледж, необхідно було зробити військовий квиток, — пригадує Вікторія. — Але мама спинила: не роби, не дай Бог війна — іще заберуть тебе». Тоді Віта послухала матір і не виготовила документ, однак коли усе почалось, без жодних роздумів поїхала на фронт однією із перших.


Рідні не підозрювали, що дівчина їздила на вишкільні бази та тренування. Дізнавшись, мама плакала та просила повернутися. А односельчани навіть засуджували жінку за те, що відпустила дитину на війну.


Добровольцем Віта записалася до лав батальйону міліції «Шахтарськ», а вже за місяць, наприкінці липня 2014, у бойовому розрахунку вирушила на Схід України.
«Чи було страшно? Було. Всі розуміли про небезпеку «зловити кулю», — розповідає вона. — Але то не той страх, коли ти падаєш і ховаєшся. А той, коли розумієш, що треба реагувати швидко, бо не маєш права на помилку».

«Спочатку ми були на «зачистках» у Пісках і Мар’їнці, — каже «Аква». А потім почалось найстрашніше — Іловайськ. Весь серпень ми воювали без важкої техніки, мали лише автомат та пістолет. Тоді ми втратили шістьох».



Один із цих днів особливо закарбувався у пам’яті. Тоді частина їх батальйону повинна була йти шеренгою соняшниковим полем. В якийсь момент почався обстріл, всі лягли на землю. Здійнявся крик, що когось поранили. Аптечка була лише у Віти, адже крім боєприпасів завжди при ній ще й перев’язочні матеріали. Дівчина повзла до травмованого, однак не встигла: снайперська куля не лишила жодних шансів.
«В той момент, як зараз пам’ятаю, — каже Віта,— у мене розв‘язалася шнурівка. А як зав’язати під обстрілом — тільки лежачи. Повернулася на спину, підняла голову у небо… а воно таке гарне, синє-синє, як ніколи... намагалася його запам’ятати саме таким. Бо ніхто не знав, чи повернемось живими».


«Аква» згадує, як у тому бою поранили її товариша, біля якого вона повинна була знаходитись у розрахунку. «Уламки боєприпасів попали в магазини у його розвантажувальному жилеті, ті розірвалися. Якби не перший поранений і шнурівка, я б точно отримала якусь із цих куль. Але Бог вберіг».

За час, який Віта провела на фронті, жити доводилося у різних умовах. Однак бійці завжди прикрашали стіни дитячими малюнками та виробами, які привозили волонтери. Це надихало та вселяло надію. Як і віра, молитва та підтримка один одного. Попри небезпеку, каже Віта, ми завжди знаходили з чого посміятися та намагалися не падати духом.



Проте були на війні і приємні моменти. Саме там Віта зустріла свого чоловіка, із яким нині виховують донечку. Тепер про відважну "Акву", справжню дружбу та підтримку мама розповідає п’ятирічній Діані.


На запитання, чи поїхала б знову на передову без вагань відповідає: «Звісно! Незалежність України — це дуже важливо і вона в наших руках!».


Відділ комунікації поліції Рівненської області