Він тричі був у миротворчій місії та ще стільки відряджень мав у зону ООС. І там, і там «ходив по лезу» життя. Однак поліцейський роти особливого призначення ГУНП в Рівненській області Андрій Бас ні дня не шкодує, що обрав такий шлях.

Молодий хлопець відслужив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ. Маючи за плечима десятки стрибків із парашута, здавалося б не мав страху ні перед чим. Тож не роздумуючи, вирішив спробувати себе у миротворчих місіях.

Перше відрядження було у 2001 році у Косово, яке тривало близько року.



«Відбір був жорсткий. Контракт підписали кращі 300 бійців з усієї України, — пригадує Андрій. — Основними нашими завданнями були супровід дітей у школи, конвоювання колон із медиками, супровід під час переміщення мирних жителів, патрулювання та дислокація на блокпостах».

Через рік наступною місією став Кувейт. Там здебільшого відбувалися тренування.



«Однак, найбільш небезпечним було відрядження до Іраку, де я був командиром розвідувальної групи. Бо, окрім супроводу та патрулювання, основним завданням був збір оперативної інформації», — розповідає Андрій.

Саме тут миротворець відчув тонку грань між життям та смертю, особливо, коли довелося «розчищати» шлях, аби звільнити оточену роту. Під колеса БТР місцеві бойовики кинули гранату. Її осколки влучили в Андрія, який йшов поблизу спецтехніки, поранивши ногу та голову. Та все ж, роту вдалося звільнити.

«Миротворцем не може бути безстрашна людина, а лише та, яка може приборкати свій страх», — стверджує спецпризначенець.
Тож коли після восьми місяців відрядження повернувся на службу, тривалий час адаптувався до спокійного життя. Одружився, а потім звільнився із лав ЗСУ. Та ненадовго: через кілька років вступив на службу в органи внутрішніх справ, а у 2015 — розпочав шлях спецпризначенця. Не вагаючись, одним із перших поїхав боронити кордони рідної держави.



І саме тут, під час третього відрядження у січні-лютому 2015 року перед очима бійця в один день «промайнуло все життя».

«Ми усього кілька днів поспіль несли службу на одному з блокпостів поблизу Дебальцевого, коли однієї ночі супротивник розстріляв його із ГРАДів, — пригадує ті страшні часи Андрій. — Звичайно ми боронились, потім передислокувались на інші блокпости... Однак, коли розуміли, що ворог практично за кількасот метрів, напруга серед бійців зростала… Це було важко».



Після повернення додому у спецпризначенця ще деякий час були нічні страхи та невиправдані денні тривоги, та саме це й загартувало його.
«Та найголовніше для мене — підтримка сім’ї: дружини та двох діток», — із гордістю каже Андрій Бас.

Нині ж у Андрія є ще одна велика родина: рота поліції особливого призначення та його підлеглі-бійці штурмового взводу. З ними, констатує — «і в розвідку не страшно».

Відділ комунікації поліції Рівненської області