— Художник Ілля Яровий написав картину, де зобразив сцену бою з російськими окупантами, який прийняли мій старший син Дмитро Українець і його друг Сергій Малюк на одній з вулиць Ірпеня 5 березня 2022 року, — розповіла «ФАКТАМ» Ліна Українець з Ірпеня Київської області, який війська рф захопили в перші дні повномасштабного вторгнення. — В той день хлопці їхали на машині, коли наткнулися на колону російських військових. З гранатомета спалили ворожий бензовоз, а самі загинули в нерівному бою. Мій син був ще живий, коли кадирівці витягли його з автівки. Вони добили його пострілом в голову. Може це й на краще, бо якби взяли в полон, то страшно катували. Чотири доби тіла мого сина і йог друга лежали біля машини, поки кадирівці все ж дозволили людям їх поховати.

«Хлопці сиділи в підвалі адміністративного будинку і звідти корегували вогонь української артилерії»

— Коли почалася велика війна, Дмитро пішов в тероборону? — ставлю питання Ліні Українець.ВІДЕО ДНЯ
— Так, але у нас в Ірпені офіційно підрозділ тероборони було створено лише незадовго до завершення битви за Київ — аж 24 березня 2022 року. А в перші дні повномасштабного вторгнення не було розуміння, як оформити велику кількість людей, які викликалися добровільно стати на захист країни. Вирішили записати їх в Муніципальну варту. Тому мій син і його друг Сергій Малюк загинули в статусі добровольців, а не військовослужбовців.
— Як ви поставились до того, що син пішов в тероборону? Намагались від цього відмовити?РЕКЛАМА
— Ні, навпаки підтримала — країну треба боронити.
— В перші дні повномасштабного вторгнення в Ірпені почалися запеклі бої. Ви евакуювалися?
— У мене, мого чоловіка і молодшого сина була тверда позиція — ми нікуди не їдемо. Хоча старший син Діма, казав, щоб виїздили.
Ліна Українець з синами РЕКЛАМА
— Діти Дмитра також лишилися в Ірпені?
— Ні, не так. Дивіться, його син Саша від першого шлюбу (він вже дорослий, в жовтні йому виповниться 24 роки) жив зі своєю мамою в Вишневому (місті-супутнику Києва). Вони тоді евакуювалися на Хмельниччину. А доньки від другого шлюбу Варвара і Неллі на той час мешкали зі своєю бабусею в Миколаївській області. Їх мама Інга померла понад 10 років тому від смертельно небезпечної хвороби, коли другій донечці було лише пів року. До речі, Інга пішла з життя 4 березня, а Дмитро загинув 5 березня. Але сталося це в різні роки. Життя у мого сина склалося так, що він був жонатий тричі.

— Коли Дмитро подзвонив вам в останнє?
— П'ятого березня вранці. А напередодні, четвертого увечері, він зателефонував і вигукнув: «Мамо, негайно в підвал!» Я потім з’ясувала, що Дмитро з товаришами знаходився тоді на вулиці Північній. Поруч з нею — річка. По мосту через неї проривалися російські танки. А хлопці сиділи в підвалі адміністративного будинку і звідти корегували вогонь української артилерії. Через цю ситуацію син і хотів, щоб ми сховалися.РЕКЛАМА
В перший ж день великої війни Дмитро Українець вступив в лави тероборони
— Російські танки тоді прорвались в Ірпінь?
— Ні, їх зупинила наша артилерія, яку корегували мій син з побратимами.
Пізно увечері четвертого березня Діма знову подзвонив і сказав: «Мамо, сьогодні я отримав перше бойове хрещення». І додав: «Знаєш, яка в мене була зброя?» — «Яка?» — питаю. — «Ніж. А завтра, обіцяли, дадуть вогнепальну зброю». Ще він сказав, що дуже стомився, помиється (тоді ще були світло і вода) і піде спати. Я з ним розмовляла, а в мене в цей час щелепа трусилася від страху, бо в небі щось летіло з жахливим гуркотом. Я сказала Дімі, що це, певно, військові літаки. А він мені: «Ні, це ракети». Син розповів, що в будинку біля податкової сидів зрадник, який наводив російські ракети. Хлопці з тероборони його виявили й відвезли в районний відділок поліції.
Наступного дня зранку, п’ятого березня, син знову вийшов на зв’язок. А через декілька годин він загинув в бою разом з другом дитинства Сергієм Малюком.

Молодший брат Сергія Малюка в той день їхав з ними в помаранчевій «Тойоті». Йому поталанило, що він вийшов до того, як хлопці добралися до вулиці Давидчука, де вони вискочили на російську колону і вступили в бій. Звуки цього бою чув брат Малюка.
Хлопці мали в машині кулемет, ручний гранатомет «Муха», карабін. Я так розумію, вони поклали кулемет на заднє сидіння, тому під час бою скористатися не встигли. А гранатомет був біля них на передньому сидінні й вони його застосували. Сергій (він мав бойовий досвід в АТО) вийшов з машини з гранатометом «Муха» в руках і підпалив з нього бензовоз, який замикав російську колону. Окупанти відкрили вогонь. Хлопці відстрілювались з карабіна. Ворожі кулі влучили в сина і Сергія. До їх автівки підбігли кадирівці. Одна жінка, яка це бачила, розповіла, що коли кадирівці витягли з машини Діму, він ще був живий, хоча й поранений. Один з окупантів вигукнув: «Та добей его!» Кадирівець вистрелив Дімі в голову. З’ясовуючи обставини бою, дізналась з точністю до декількох хвилин, коли все це сталося.
Дмитро Українець (ліворуч) з дитинства дружив з Сергієм Малюком. Разом вони й загинули в нерівному бою з російськими окупантами
— Як вам це вдалося?
— Я знайшла жінку, яка бачила, як загинули Дмитро з Сергієм. У своєму домі вона сховалась в старій шафі й звідти фотографувала телефоном. На одному з її знімків видно ворожу техніку з літерами «V» на бортах. Телефон зафіксував час зйомки — 13.48. Виходить, що саме тоді загинули хлопці.
Я, знаєте, як той Шерлок Холмс опитувала багато людей, які мешкають на тій вулиці й могли бути свідками. Вони не тільки розповідали, але дехто надав мені фото і відео, які стосувалися загибелі хлопців. Так по крупинках збирала інформацію, тож маю доволі повну картину подій.
Той самий спалений Дмитром та Сергієм російській військовий бензовоз
— У вас було передчуття, що з сином станеться непоправне?
— Ні, передчуття не було. В той день, п’ятого березня, я йому неодноразово телефонувала і чула в трубці: «Абонент поза зоною досяжності». Втішала себе думками: Діма з хлопцями кудись відступив і керівництво заборонило їм виходити на зв’язок. Дізналася, що син загинув лише через чотири дні.
— Хто вам розповів?
— Подруга Валентина, яка на той час евакуювалася з дітьми в Німеччину.
— Тобто, вона в Німеччині знала, що він загинув, а ви знаходились в Ірпені й не знали?
— Так і було. Спершу Валентина прислала з Німеччини декілька насторожливих повідомлень, мовляв, їй треба поговорити з моїм чоловіком. Через стрес (наш будинок знаходився в «сірій» зоні, були жахливі обстріли, хату хитало, як від землетрусу), я не надто уважно сприйняла ці сигнали від подруги. Але в sms-ці дев’ятого березня вона наважилась і прямо написала: «Твій син загинув».

— А Валентина звідки про це дізналась?
— Певно, від керівництва ірпінської тероборони, яке, як я розумію, вирішило повідомити через Валентину, щоб не наражатись на мою материнську істерику від жахливої звістки.
Дев’ятого березня Валентина прислала мені повідомлення про загибель сина, а наступного дня надвечір (якраз був сильний обстріл) до нашої хвіртки підійшли двоє незнайомих мені хлопців (вони були трохи напідпитку), сказали російською мовою: «Ліна Александровна, мы вашего сына предали земле». І коротко розповіли, що поховали його в братській могилі, пояснили, де вона знаходиться — на перехресті вулиць Лисенка і Давидчука. Вже потім, я дізналась, що люди, які там живуть, просили кадирівців дозволити поховати мого Дмитра і Сергія, але окупанти забороняли. Тож тіла хлопців чотири доби пролежали біля машини. Тільки восьмого березня ворожі солдати все ж дозволили їх поховати.
В тій братській могилі були також поховані чоловік і жінка, машину яких розстріляли окупанти. Місцеві розповіли мені згодом, що та жінка вмирали годин шість, знаходячись в авто! А чоловік вискочив назовні, рашисти його добили. Частина луганського номера автівки цих загиблих людей вціліла, так я її забрала, зберігаю, як пам’ять про ті трагічні події. Також маю гільзи з місця бою, в якому загинули Діма і Сергій Малюк — люди, які мешкають неподалік, зібрали ті гільзи й потім віддали мені.
Чотири доби тіла Дмитра і Сергія лежали біля їхньої машини

«Найбільшим дефіцитом був кип’яток. Бо як тільки ми розпалювали на дворі багаття, нас починали обстрілювати»

— Після десятого березня в Ірпені фактично зник мобільний зв’язок, — продовжує розповідь про пережите під час боїв за місто Ліна Українець. — Обстріли були шалені. Мій чоловік мав старенький кнопковий телефон. Він витягав з нього батарею і грів її біля серця. З теплою батареєю вдавалося добитися, щоб на телефоні з’являлися дві рисочки на значку, що показує рівень підключення до мобільної мережі. Завдяки цьому ми двічі на день слухали українське радіо. З радіопередач знали, що ворога в Ірпені вдалося зупинити і десь 30 відсотків території міста лишаються під контролем ЗСУ. Ми жили надією на скоре звільнення і на те, що виживимо.
Буквально кожного дня десь о восьмій вечора росіяни починали обстріли. Я не могла збагнути, чого вони гатять в нашу сторону? Згодом дізналася, що напроти нас в парку «Незнайка» концентрувалися українські спецназівці. Звідти вони робили нічні вилазки в тил ворога. Росіяни не знали, де конкретно знаходяться наші, тож гатили навмання «по площах». Між іншим, в один з вечорів до нас зайшли бійці інтернаціонального батальйону ЗСУ — іноземці з декількох країн. Окрім вогнепальної зброї, вони мали «Джавеліни» (переносні протитанкові ракетні комплекси). Ми пояснили їм дорогу. А потім бачили їх ледь не щоранку, коли вони рівчаком пробиралися на бойові завдання. Вони знаками, приставляючи пальці до своїх губ, сигналили нам: «Тихо!»
Картина Іллі Ярового «Дуель», на якій зображено бій з російськими окупантами, який прийняли Дмитро Українець і Сергій Малюк
— З сусідами ви підтримували одне одного?
— Так. Сусіди до нас регулярно приходили — за водою, бо у нас на подвір’ї є криниця. Люди ставили на «кравчучки» бутилі і йшли сюди. Багато хто приносив нам продукти. До речі, власники магазинів в ті дні безплатно роздавали харчі.
Колодязь є неподалік від нас на території церкви, яка тоді належала проросійському патріархату (наразі її парафіяни вже перейшли в ПЦУ). Так от, ті, хто тоді контролював той храм, закрили територію, і люди не мали можливості набирати там воду.
Найбільшим дефіцитом у нас тоді був кип’яток. Бо як тільки ми розпалювали на дворі багаття, піднімався дим і нас починали обстрілювати, адже російські війська стояли недалеко і їм було видно той дим. Але чого він їх лякав, незрозуміло? Адже російські безпілотники регулярно пролітали над нашим подвір’ям, тож окупанти бачили, що військових тут немає, але все одно неадекватно реагували на дим.
Поблизу церкви, про яку вам сказала, стоїть п’ятиповерховий житловий будинок. В його підвалі хлопці кип’ятили воду і щовечора приносили нам окріп в термосах.

— Всю битву за Київ ви прожили в себе вдома в Ірпені?
— Ні. Якраз перед втечею окупантів з Київщини в нашу хату влучив снаряд. Це сталося 25 березня. Від вибуху впали три стіни, але пожежі не було. Ми в цей час знаходилися в домі. Чоловік і молодший син вже лягли спати, а я молилася. Почула свист (самого вибуху чомусь не почула), і мені на обличчя посипалося скло. Я ще подумала, що це впала люстра. А насправді то вікно посипалося. Навпомацки в темряві (мали ліхтарик, але побоялися його включити) через уламки цегли й скла ми з молодшим сином і чоловіком вибралися на вулицю. Я була в самих шкарпетках. Ми сховалися під дах сараю. Тим часом обстріл тривав, снаряди пролітали над нами. Я так розумію, в наш дім влучив перший — пристрільний. Довкола в багатьох будинках палали пожежі.
Наступного дня, вдягнувшись в тепле, з рюкзаками за плечима ми пішли в Київ. В столиці волонтери завезли нас в готельний комплекс, в якому жили бійці добробатів. Там був зв’язок, і я дізналася деякі подробиці загибелі сина Діми.
— Його перепоховали?
— Вже 14 квітня мого Діму, Сергія Малюка та інших загиблих поховали в Ірпені на Алеї слави. А на місці, де знаходилась братська могила, я поставила пам’ятну табличку.
Пам'ятний знак на місці братської могили, де під час окупації ховали загиблих жителів Ірпеня, в тому числі Дмитра Українця та Сергія Малюка
— Дмитро вам сниться?
— Перший рік дуже часто снився. Коли я почала з’ясовувати обставини його загибелі, він мені приснився на світанку. Був в білій сорочці, лагідно посміхався, приклавши руку до грудей — як це роблять військові. Психолог сказала, що так він мені дякував за те, що шукала правду про його загибель.

Фото надані Ліною Українець Сообщает fakty.ua