В Києві відбулася презентація дослідження «Місце злочину: Чонгар», проведеного громадською правозахисною організацією «Медійна ініціатива за права людини», яка оприлюднює кричущі факти знущань в рф над бранцями. В окупованому Чонгарі загарбники відкрили тюрму в будівлі, в якій до 24 лютого 2022 року розміщувалась українська прикордонна застава.
— На перший погляд, там створено які-не-які умови: нам видали чисту постіль, годували тричі на день, — розповіла «ФАКТАМ» Лідія Подозерська, якій довелося пройти через в’язницю в Чонгарі. - Але перший місяць перебування там мені хотілося або померти, або збожеволіти. Це справжній концтабір — карали за кожен «чих». Не можна було навіть сміятися. Притулишся до стіни — покарання. Заборонялося класти ноги на нари, вдень — лягати на них. Скрізь відеокамери, певно, оснащені мікрофонами. Одного разу ми почали з сусідками по камері говорити, що треба помити підлогу. І що ви думаєте? Через кілька хвилин нам занесли відро і ганчірку. Наглядачів в нашому коридорі ми називали «хороший дядя», «злий дядя» і «демон». Всі вони громадяни України, але стали перевертнями. Поводились гірше, ніж окупанти.

«Ми намагалися врятувати від окупантів комп’ютери Пенсійного фонду «

— В російській неволі я боялася переїздів, бо в кожному новому місці умови утримання було гірше, ніж в попередньому, — продовжує Лідія Подозерська. — Коли нас (групу невільниць) привезли у в’язницю в Чонгарі, там проводились якісь будівельні роботи. Нас завели в камеру, в якій тільки, но зробили косметичний ремонт (побілили, пофарбували). Кожній з нас по черзі наказали роздягтися догола. Правда оглядала нас жінка-наглядачка. Все це перед відеокамерами. У нас забрали всі речі, окрім лосин, футболок і капців.ВІДЕО ДНЯ
Психологічно мене сильно ранили звірячі розправи, які вчиняли над в’язнями-чоловіками так звані «зелені» — співробітники російської військової поліції. Як тільки українські війська їм вчергове накостиляють, «зелені» приїздили в тюрму, виводили з камер чоловіків і жорстоко їх били. За п’ять місяців мого перебування в тюрмі в Чонгарі нас, жінок, один раз виводили в коридор під час цих екзекуцій. Мені тоді влупили по ногах, я впала, але це не надто суттєво в порівнянні з тим, як гамселили інших (дехто після побиття не міг самостійно пересуватися, їх заносили в камери). Ми чули крики чоловіків і молились за них.
— Коли й за що вас арештували окупанти?РЕКЛАМА
— Нас схопили у влітку 2022 року в Херсоні, який тоді був окупованим. Ми намагалися врятувати комп’ютерну техніку головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області. Річ у тім, що мій пасинок Сергій обіймав в цій структурі посаду заступника начальника. Інше керівництво виїхало, тож Сергій лишився за старшого. Він продовжував допомагати пенсіонерам. Маючи освіту програміста, зумів приховати від ворога базу даних обласного управління Пенсійного форду. Окрім того, сховав від окупантів комп’ютери, які належали цій державній структурі. Ми допомагали Сергію. За це й опинились за ґратами.
Сергій Барчук був заступником ГУ Пенсійного фонду України в Херсонській області. Коли через велику війну інше керівництво фонду виїхало, Сергій лишився за старшого 
— «Ми» — це хто? Родичі Сергія?
— Так. Окрім мене і Сергія, окупанти заарештували мого чоловіка, а також його брата і кума. Тобто чотирьох чоловіків і мене.РЕКЛАМА
— Маєте версії, як вас вислідили?
— Не хочу нікого обмовити, але таке відчуття, що нас здав хтось з сусідів. Розповім трохи детальніше. Сергій з мого дозволу поступово перевіз комп’ютери з офісу Пенсійного фонду у квартиру мого покійного батька. Бо розумів, що окупанти можуть заявитися на місце його постійного проживання. Адже вони змушували його почати співпрацювати з ними, а Сергій був категорично проти. Він перебрався у квартиру мого тата (я йому це дозволила).
Аж раптом Сергій зник зі зв’язку. Ми шукали його, але марно. Врешті мій чоловік сказав, що, певно, Сергія затримали, є сенс переховати комп’ютери. Коли ми завантажили й відправили на іншу квартиру більшу частину техніки, на вулицю вийшла сусідка й спитала: «Лідо, що це ти вивозила?» — «Речі. Хочу здати квартиру в оренду», — відповіла я.

Незабаром наші хлопці повернулися. Ми зайшли в під’їзд, і нас взяли в «коробочку»: згори й позаду вискочили автоматники. Нас заштовхали у квартиру мого батька. Розвели по всьому помешканню — кого в кімнату, кого на кухню, кого на балкон. Виявилось, що співробітники фсб завели у квартиру й Сергія і заштовхнули його в туалет. Чоловіків почали бити в ділянку печінки. У квартирі досі лишилися на тинькуванні засохлі кров і слина Сергія. Мене не били. Врешті забрали ключі від машин (у нас їх було три), стали виводити на вулицю. Мене кинули в якісь «Жигулі». В салоні я почула, що хтось стогне в багажнику. Питаю: «Хто?» — «Сергій. Мені боляче». Кажу: «Я тобі просуну таблетку». — «Не вийде — в мене руки скуті кайданками за спиною». Нас відвезли в поліцію — в Дніпровський райвідділок. До речі, до того ми не знали, що в окупованому місті є поліція, адже патрулювали Херсон солдати, вулицями їздили танки.РЕКЛАМА
Лідія з родичами, яких арештували влітку 2022 року в Херсоні. Фото було зроблено вже після звільнення
— Напередодні арешту у вас було передчуття, що опинитесь в неволі?
— Були знаки. За декілька днів до цих жахливих подій в мене обірвався з шиї хрестик. А у мого дівера в хату залетів горобець, якого довго не вдавалось випровадити.
Знаєте, до арешту ми вважали, що наше становище більш-менш безпечне, бо виїхали з основного місця проживання. У нас в межах міста на березі Дніпра є невеличка дачка, там і сховались. В мене тоді з’явилась думка, що слід закопати золото та гроші. Я чоловіку казала про це, але він говорив, що не треба. Та все одно я закопала, і це дуже сильно виручило, коли ми були в тюрмі. Невістка відкопала цінності, перевезла на окуповану частину Херсонщини і… Одним словом, нас відпустили за викуп 25 тисяч доларів. Частина грошей була витрачена на оплату послуг адвоката, а частина — пішла на те, щоб відкупитися.

— Скільки часу ви були в неволі?
— Понад рік.
— Вас утримували разом?
— Поки ми знаходились в Дніпровському райвідділу поліції, разом. Хлопців тоді помістили в камери, а я два місяці жила на стільці.
— Спали сидячи?
— Ні, розстеляла матрац в коридорі й спала на ньому. А з 6 ранку до 22 години вечора сиділа на стільці біля камери.
— Вас били?
— Мене майже не били, а хлопців дубасили. Вийшло так, що ми проходили по кримінальній справі, а не політичній. Якби йшли по політиці, то били б сильніше.
Лідія з чоловіком Артемом. Під цим фото вона написала: «29 років і в горі, і в радості»

«В Латвії у волонтерів був пароль для вай-фаю „Слава Україні“. Мене це розчулило до сліз»

— Порушення якої кримінальної статті вам інкримінували?
— Крадіжка в особливо великих розмірах. Але я дізналася про це, коли вже знаходилась за ґратами багато місяців. В поліцейському документі було написано, що шляхом підбору ключів ми проникли в приміщення Пенсійного фонду, де знаходились комп’ютери, й вкрали їх. До речі, жодного разу я не була в Пенсійному фонді. Але написали, що написали — папір все стерпить.
Як я вже сказала, спершу нас утримували в Дніпровському райвідділу поліції. А коли восени 2022 року російські війська тікали з правобережжя Херсонщини, нас на поромі перевезли на лівий берег Дніпра, доставили в Олешки в ізолятор тимчасового утримання. Для описання тамтешньої камери найбільше підходить слово каземат. Майже весь період перебування в Олешках мене утримували в одиночній камері. Там вкрай погане освітлення, скло розбите, холодно, залізні нари, води немає, скрізь сміття, туалет — це щось жахливе. Адміністрація не годувала — їжу передавали волонтери.

Годували один раз на день. Об’єм їжі — десь жменя. Потім приїхали солдати, стягнули руки стяжками, загнали в автобус, забороняли підняти голову, грозилися розстріляти як «невостребованный материал». Привезли в Каланчак. Але знову посадили в автобус. Один з солдатів запропонував мене іншому солдату, сказав: «У нас тут леди. Хочеш?» Той відмовився. Я була брудна, з зацькованими очима. Не кажучи вже про те, що я йому в матері годжусь.
З Олешок моїх хлопців відправили в селище Каланчак, а мене — в Чаплинку. Там провели обшук, забрали ліки, тонометр та інші речі. Сказали, що то собаки розтяли. Кинули в камеру до мужика. Він виявився порядною людиною, хоча й колаборантом. Ми з ним знаходились в одній камері два дні. Він спав на нарах, я — під нарами. Врешті привезли арештованих дівчат, і того чоловіка перевели в підвал.
Лідія Подозерська: «Начальник слідчого ізолятора казав, що у них виховують за принципами Макаренка – один провинився, карають увесь поверх»
— Ви мали можливість спілкуватися з рідними?
— Невістка знайшла мене в Чаплинці, домовилась з людиною, яка стала носити мені передачі. Це дуже важливо, бо тюремне харчування було жахливим. Психологічно було вкрай важко, бо я не знала, що з моїми дітьми та з моїм собакою. Діти хоч вже дорослі. А от собака беззахисний. Думка, що мені треба до нього повернутися, допомогла пережити тюремні жахи. Я йому обіцяла довге щасливе собаче життя, тож мала дотриматись свого слова.
Багато чого поганого було в тій Чаплинці. Про це можна довго розповідати. Але було й хороше: невістка придумала, як передавати мені записки — клала їх в їжу, причому в таку, на яку не спокусяться наглядачі (вони розкрадали передачі), наприклад, в капусту тощо. До речі, за такі несанкціоновані послання карали, тож слід було бути обережними.
Невістка повідомила в записці, що мені визначили строк ув’язнення шість місяців. Я дуже сильно чекала, поки минуть ці пів року. Проте мене не відпустили. Врешті я наважилась спитати про це начальника. Він пообіцяв дізнатися. Потім сказав, що мені ув’язнення продовжили ще на два місяці. В неволі я майже не плакала, а від такої звістки розплакалась.
Але ж треба жити далі. Через два місяці нас змусили написати заяви, що нам повернули всі речі й що не маємо претензій — бо нас переводили в інше місце. По дорозі туди ми переночували в ізоляторі тимчасового утримання в Новотроїцькому. Там зустріли наших херсонських дівчат, обмінялися з ними контактами. Вони розповіли, що окупанти утримують в тому ізоляторі мера Херсона Ігоря Колихаєва. Перед тим його тримали в Чаплинці. Я його там особисто бачила. Важливо сказати, що хоча дехто звинувачує мера у співпраці з окупантами, насправді це не відповідає дійсності. Він не гнув перед ними спину, а в ув’язненні підтримує інших невільників.
З Новотроїцька нас доставили в тюрму в Чонгар, про яку я вам вже розповідала.
За ґратами я почала писати вірші, мій чоловік — також. В нього вже приблизно сто поезій. Запам’ятовували вірші напам’ять, бо записи забирали під час обшуків.

— Як ув’язнення відбилося на вашому здоров’ї?
— Різко погіршився зір. Щось бачила нормально, а щось — розмито (без належної чіткості). Волонтери з фонду Андрієвих повезли мене на офтальмологічне обстеження, яке виявило, що в мене прогресуюча катаракта. Також були проблеми з ногами (нічого дивного, адже в СІЗО вдень нам навіть сидіти не дозволяли). Одну ногу рознесло, вона стала на вигляд, наче сарделька. Лікарі розібрались — порушена прохідність артерії. Окрім того, загострилась проблема зі щитоподібною залозою.
Під час перетину російсько-латвійського кордону стався випадок, який ще раз показав, що ув’язнення не минуло безслідно для здоров’я. Я тоді сказала чоловіку, що тут, на кордоні, повітря інше — пахне свободою. А він — мені: не кажи нічого, поки не залишимо меж росії. Щасливо перейшли в Латвію. Поки чекали на автобус, я пішла в туалет і раптом впала стовпчиком, навіть руки не встигла викинула вперед для страховки.
До речі, в Латвії нас зустріли волонтери. Нагодували, зігріли. У них в наметі був написаний пароль для вай-фай — «Слава Україні». Мене це розчулило до сліз.
— Що було найважчим в російській неволі?
— Невизначеність. Адже нам нічого не казали. Було не зрозуміло — чи присудять строк ув’язнення, чи розстріляють, чи відпустять.
Раніше морський піхотинець з острова Зміїний Роман Грибов, автор крилатого вислову про «російський воєнний корабель», розповів, через що довелось пройти в російському полоні.

Фото з відкритих джерел Сообщает fakty.ua