Занепокоєння, розгубленість, страх, напруженість, пригніченість, невіра у благополучне майбутнє, втома та інші проблеми стали незмінними супутниками більшої частини нашого суспільства в останні роки. Аномальний стан, в якому ми перебуваємо, цілком зрозумілий, оскільки ми живемо у країні, що воює, біля кордонів якої стоять полчища ворожих військ, до того ж на людство раптово звалилася пандемія. А наша дуже розгублена влада не здатна впоратися з жодною проблемою. Ані з економічною кризою, ані з організацією вакцинації та далі за списком. Ми тонемо в щоденному інформаційному потоці, п'ємо заспокійливі пігулки, збираємо «тривожні валізи» і сподіваємося, що все вирішиться. Як не збожеволіти та витримати те, що відбувається? Про це «ФАКТИ» поговорили з віцепрезидентом Асоціації політичних психологів України, кандидатом психологічних наук Світланою Чуніхіною.

«У зв'язку із нинішнім військовим загостренням люди стали набагато частіше питати: «А що буде?»

— Світлано, ми живемо у стані постійної тривоги та страху. Мало того, що вісім років триває війна і два роки пандемія, то ще й стало цілком реальним тепер уже відкрите вторгнення Росії на нашу територію. Обстановка розпалена до краю. Чи може людська психіка витримувати ці постійні стреси?

— Сказала б, що може. Але наскільки цей спосіб справлятися з тривогою та стресом конструктивний, наскільки він працює на збільшення нашої продуктивності, працездатності, стійкості, готовності протистояти та щось зробити із зовнішніми обставинами? Чи, навпаки, він деструктивний — робить нас менш стійкими, менш пристосованими? Думаю, що друге. Чому так? Це видно з двох ключових моментів. По-перше, з того, як суспільство здебільшого реагує на війну.

— І як воно, на вашу думку, реагує?

— Цю тему розділила б на дві складові — нинішнє загострення та хронічний стан. За вісім років війни у суспільства сформувався певний тип реакції на загрози: швидше, це витіснення та заперечення, ніж інші способи реагування — протистояння, боротьба, конструктивна робота з загрозами. Кульмінацією цієї реакції витіснення і заперечення стали, власне, президентські вибори, коли переважною більшістю було обрано людину не зі світу політики. Володимир Зеленський відповів на нереалістичні очікування суспільства, що людина нізвідки може чарівним чином змінити тяжку ситуацію, в якій ми перебуваємо. І це для мене як для психолога було чіткою вказівкою на те, що суспільство перебуває у стані заперечення та витіснення загроз та обирає нереалістичні способи їх подолання.

Другий момент — ковід. На початку пандемії було складно зрозуміти, чому західні фахівці б'ють на сполох і намагаються шукати виходи, як упоратися з важкою емоційною реакцією суспільства на пандемію. Західне суспільство продемонструвало яскравішу стресову реакцію, ніж менш благополучне українське суспільство. Адже в Україні ми не бачили ані панічних масштабних закупівель (вони, може, десь і були, але не стали тенденцією), ані якогось суттєвого сплеску депресивної симптоматики (вона є, але незначно виросла). Так, були реакції (наприклад, почастішали випадки сімейного насильства, як і скрізь), але в принципі є спільне відчуття, що українське суспільство стримано відреагувало на абсолютно несподіваний та абсолютно новий стрес, бо за умов пандемії такого масштабу ми ще не жили. Реакція була, швидше, згладжена, не було пікових загострень і пікового масового погіршення емоційного стану.
«Володимир Зеленський відповів на нереалістичні очікування суспільства, що людина нізвідки може чарівним чином змінити важку ситуацію, в якій ми перебуваємо», - вважає політичний психолог (фото із сайту https://www.president.gov.ua/)


І це для мене також запитання — чому так? Думаю, що одна з можливих відповідей така. Просто на тлі тривалого стресу через війну, з яким суспільство навчилося справлятися запереченням і витісненням, ковід ми вже не сприйняли як пікову подію і відреагували на неї так само — напівзапереченням і напіввитісненням. Ознака цього — як наші люди носять маски. Начебто маска одягнена, але вона на підборідді або ніс не прикритий. Тобто загроза ніби є, але її ніби немає.

Ось цей стан «як би» дуже характерний для нас сьогодні. Ми як би живемо у стані війни, але її ніби немає, ми її ніби не бачимо. Пандемія як би є, але її ніби немає, захищатися від неї ти як би не повинен, вона тебе не торкнеться. Вакцинуватися як би потрібно, але можна і довідку купити.

Цей стан і характерний, і деструктивний. Саме тому він підступний. Так, у зв'язку з нинішнім військовим загостренням люди стали набагато частіше запитувати: «А що буде?» Помітно, що вони хвилюються та налякані більше, ніж зазвичай. Київ справді спорожнів. Але заправки працюють, у магазинах немає дефіциту продуктів, немає жодних ажіотажних скупок. Є якась згладжена реакція на сильний стрес, а пікової реакції, яка б могла бути, немає.

З одного боку, це начебто добре, тобто ситуація виглядає контрольованою та керованою. З іншого — погано, тому що суспільство прийняло за норму і за даність неадекватну реакцію: ми вважаємо за краще загрозу витісняти, а не шукати рішення або виробити адекватніші способи поведінки та взаємодії. Цей стан як би одночасно дає нам можливість існувати, дотримуючись видимої нормальності, але при цьому підриває нашу здатність чинити опір.

«Людей слід орієнтувати: якщо буде так, наше завдання діяти ось так»

— Влада розмовляє з нами, як із маленькими дітьми, без чесних пояснень та конкретних інструкцій. Зеленський неодноразово у відеозверненнях запевняв, що все під контролем. Проте його меседж змусив ще більше хвилюватися.

— Суспільство не відреагувало панікою на ці заяви. Але виступи Зеленського кардинально нічого не змінили на краще (краще з погляду готовності до опору загрозі). Тобто насправді він нічого не зробив ані в плюс, ані в мінус. Навіть, швидше, трішки в мінус, бо суспільство вкотре переконалося, що на владу покладатися в цій ситуації не можна. І це дуже чітке посилання.


Журналісти мене постійно запитують: «Що ви порадите? Як людям самим із цим впоратися? Як перестати панікувати?» Я відповідаю, що сьогодні це не завдання людей — самим справлятися з панікою, щось робити чи шукати якісь шляхи рішень. Індивідуальна стратегія захисту тут другорядна. Зараз стоїть завдання, навпаки, консолідувати та мобілізувати суспільні сили, які необхідні у разі, якщо загроза буде, для її відбиття, а якщо вона відступить — для розбудови суспільних відносин.

Емоції — це енергія. У людей зараз з'явилося багато нових емоцій, тобто багато нової енергії. Її потрібно і можна кудись спрямовувати. Але влада цього не робить.

Людей слід орієнтувати на здійснення якоїсь програми дій: якщо буде так, наше завдання діяти ось так, а якщо інакше — діяти інакше. Тоді люди розумітимуть, що для їхньої енергії, яка зараз накопичується, є нормальні канали виходу, що ця енергія їм знадобиться для того, щоб вони ефективно діяли в тих чи інших обставинах. Ось у чому завдання влади зараз.

— Навіть якщо нинішнє загострення вдасться розрулити дипломатичними зусиллями, а вони безпрецедентні, все одно ми ще довго будемо перебувати в стані тривоги, оскільки агресивні наміри Кремля нікуди не подінуться. І цей стан напевно відбивається на нашій стійкості до життєвих негараздів.

— Тут психологія якраз може дати багато для розуміння ситуації. Є такий відомий концепт — вивчена безпорадність. У середині 1960-х американські психологи Мартін Селігман та Стів Маєр провели знаменитий експеримент. Вони взяли три групи собак. Перша могла уникнути болю від удару струмом (тоді таке робили з живими істотами): натиснувши носом на спеціальну панель, собака відключав живлення системи. Ситуація у другій групі залежала від дій першої. Третя група удару взагалі не отримувала. Протягом деякого часу дві групи піддавалися дії електрошоку. Але одні собаки могли легко припинити це, а інші розуміли, що не можуть вплинути на те, що відбувається. Потім ці три групи помістили в ящик з перегородкою, через яку будь-який собака міг легко перестрибнути та уникнути електричного удару. Саме так і чинили собаки першої та третьої груп. А собаки другої групи металися по ящику, а потім лягали і, скиглячи, отримували удари струмом дедалі більшої сили. Вони не шукали способу припинити муки, а просто здавались і терпіли. Це і називається вивчена безпорадність.

Однак у 2016 році ті ж автори опублікували статтю, де була повністю переглянута ця концепція. Тепер вони кажуть, що безпорадність є базовим станом людської істоти. Тобто у нас за замовчуванням безпорадність з народження, а вчитися нам потрібно пошукової активності — способів контролю за складними обставинами.


Це корисна ідея для нинішньої української влади. З чого виходить Зеленський? З того, що наш нормальний стан — це коли суспільство не заважає владі, його не видно, воно спокійно щось робить. А паніка — це відхилення. Ось з їхньої точки зору, важливо не допустити паніки, повернути до «нормального стану».

Але річ у тому, що, за великим рахунком, українське суспільство у нормальному психологічному стані перебуває рідко. У тому розумінні норми, як його трактує позитивна психологія, зокрема Селігман як її яскравий представник. А це якраз набуті навички — бути зрілішим, активнішим і проактивнішим, більш здатним протистояти негативним обставинам та перетворенню ситуації. Тобто те, що робить людину по-справжньому сильною, і є норма. До цього стану нам ще йти і йти, зокрема, за допомогою розвитку політичних інститутів та політичних комунікацій. Якщо ми так розуміємо норму, тоді влада (не лише ця, а й будь-яка інша, що була) нічого не робить для нормалізації суспільного психоемоційного стану.

«Україна як мінімум з 1985 року живе у ситуації постійного зламу»

— Значна частина українського суспільства зараз живе з тими чи іншими посттравматичними синдромами, пов'язаними з війною. Це і військові, і волонтери, і переселенці. Якими проявами пережиті стреси загрожують у майбутньому?

— Не думаю, що значна частина, бо не кожен травматичний досвід призводить до розвитку посттравматичного синдрому. Якщо не помиляюся, приблизно п'ята частина травмованих може відреагувати таким типом реакції. Цілком неможливо передбачити, хто як відреагує на травму. Для когось жахливі події можуть пройти відносно безболісно, а для когось те, що нам може здатися незначним, може вилитися у повномасштабну посттравматичну реакцію. Посттравматичний стресовий розлад — це чітко окреслена нозологія. Стверджувати, що більшість суспільства відчуває посттравматичний стресовий розлад, думаю, зайве. Це не так.

Але в чому може бути небезпека? У тому, що зараз в умовах, коли травматичні події трапляються частіше і їхня щільність вище, більше людей наражаються на ризик розвитку цього типу розладу. З ним не слід справлятися поодинці, не потрібно вдаватися до самолікування або алкоголю, тут не може бути й закликів на кшталт «візьми себе в руки, вийди з дому та йди на роботу».

Важливо розуміти: якщо є підозра на такий тип розладу, потрібно отримати професійну допомогу, яка в Україні є доступною, і що далеко не всі, хто страждає і відчуває тривогу у зв'язку з загостренням військової загрози, перебувають у стані посттравматичного стресового розладу. Навіть якщо у вас серцебиття, або сняться кошмари, або підвищені тривожні настрої, це не означає, що у вас посттравматичний стресовий розлад. Просто ми реагуємо на загрозу належним чином. Коли загроза, нам страшно. Це нормально.


— Через побоювання заразитися коронавірусом ми стали менше спілкуватися наживо, благо, сучасні технології дозволяють бачити один одного на екранах гаджетів. Як на психологічному стані людей відбився масовий відхід у віртуальний світ?

— Так, ми тепер спілкуємось іншими способами. Дуже можливо, що наше коло спілкування стало різноманітнішим, просто тому, що соцмережі — це вікно у великий соціальний світ, який раніше був нам недоступний. Тобто змінилися формати та зміст спілкування. При цьому, напевно, цифровізація, диджиталізація та зуммізація повсякденного спілкування не пройдуть безслідно. Швидше за все, наші соціальні навички якось зміняться.

Не факт, що ми повністю повернемося до офлайну після пандемії. Швидше за все, Zoom ми використовуватимемо часто, навіть в умовах, коли це буде не вимушеним рішенням, а опцією, і ми цю опцію вибиратимемо. Просто тому, що цей спосіб спілкування теж має свої переваги й він уже увійшов до нашого соціального життя. Тому тут двояка ситуація.

Так, є необхідність безпосереднього спілкування. Невербальна інформація зараз депривується (deprivatio з латині — втрата, позбавлення. — Авт.). Дотики, безпосередній зоровий контакт, можливість читати невербальні сигнали з усього тіла, а не тільки з верхньої частини на екрані, — це дуже важливий аспект контакту. Така інформація обробляється несвідомо. І вона важлива.

Того, що ми шукаємо у спілкуванні (відчуття зв'язку з іншою людиною, спільна активність, розділене переживання), зараз справді може не вистачати. І це може негативно впливати на загальне емоційне тло. Хоча ми можемо навіть не помічати, що нам цього не вистачає.
Світлана Чуніхіна: «Цифровізація, диджиталізація та зуммізація повсякденного спілкування не пройдуть безслідно. Швидше за все, наші соціальні навички зміняться” ( фото зі сторінки Світлани Чуніхіної у Facebook)

— Тривожить і те, якими виростуть наші діти. Адже загальний гнітючий емоційний стан не може не відбиватися і на них. Хто через 10−20 років будуватиме нашу країну? Нервові молоді люди, які не здатні тримати удар?

— Перше. Покажіть мені покоління, яке росло без стресу, чиї батьки не перебували в розгубленому чи безпорадному стані, яке вони зганяли кожен по-своєму — хто в агресію, хто в депресію. Річ у тому, що Україна як мінімум з 1985 року живе у ситуації постійного зламу. Якщо військовий досвід у нас зараз локалізований (будемо сподіватися, що решта з ним не зіткнуться), то, наприклад, досвід повного економічного краху пройшли всі.

Друге. Повернуся до Селігмана та його дослідів. Зараз усе залежить від того, чи зможуть нинішні дорослі опанувати якісь інші способи подолання кризової ситуації. Якщо зможуть і навчать цього дітей хоча б особистим прикладом, тоді це вийде продуктивніше. Якщо дорослі нічого не зроблять і залишать усе так, сподіваючись, що молоде покоління якось потім впорається, то цього не буде — не впорається. Який антонім безпорадності?

— Відразу й не скажу. Треба подумати.

— Бачите, у чому проблема. Безпорадність легко описати, а для бажаного стану навіть слова швидко не підберемо. Приймемо, що антонім безпорадності — це дієздатність. Так ось, якщо ми навчимося бути дієздатними, тоді й молоде покоління буде дієздатнішим, і ми зможемо просунутися далі.


Але у нас, на жаль, великі шанси залишитися в циклі, який є сьогодні, тому що немає жодних ознак того, що у владі чи в суспільстві є запит на вихід з нього. Точніше, у суспільстві він є, але він, швидше, осередковий. А цей запит має бути генералізованим. Не важливо, від кого виходитиме ініціатива — від преси, від експертної спільноти, від громадських організацій, від влади. Підійде будь-який суб'єкт, який увірветься до національного порядку денного із запитом про підвищення дієздатності, зокрема у стресових умовах.

Фото у заголовку зі сторінки Світлани Чуніхіної у Facebook Сообщает fakty.ua