У першій частині інтерв’ю «ФАКТАМ» снайперка Тетяна «Танго» Хіміон розповіла, про участь в штурмах позицій противника, про випадки, коли на фронті дивом лишилася живою, про поранення. До великої війни Тетяна вчила бальним танцям 300 хлопців і дівчат в своєму клубі Four Step в Слов’янську. Але повномасштабне вторгнення змусило взяти до рук зброю. Пропонуємо другу частину інтерв’ю з «Танго».

«Вважаю, що дрони здатні замінити снайперів у десь 80 відсотках завдань»

— Коли ви вперше побачили в снайперський приціл солдата противника, було важко натиснути на курок? — ставлю питання «Танго».ВІДЕО ДНЯ
— Жодних вагань не було, адже вони нелюди. Взагалі на фронті альтернатив небагато: або ти вбиваєш ворога, або він вбиває тебе.
— Як і в минулі часи, для снайпера пріоритетними цілями являються ворожі командири, кулеметники, снайпери? РЕКЛАМА
- Це колись можна було розпізнати офіцера. Зараз форма у всіх приблизно однакова. Пріоритетні цілі — це кулеметники, бо вони створюють багато проблем. На Вербовому (Запорізький напрямок) було таке, що стріляємо по кулеметнику, бачимо, що вбили. Але зразу ж звідкись вилазить його ще живий колега, відтягує тіло і стає до кулемета, продовжує стріляти.
Також серед пріоритетних цілей військові з раціями, бо якщо йому довірили підтримувати зв’язок, то значить має певний бойовий досвід. Найчастіше я працювала по солдатам ворога (називаємо їх «тіла»), які йшли штурмувати наші позиції.
«Вражені мною цілі не рахую. Кого рахую, так це загиблих товаришів», - каже «Танго»
— Маєте в арсеналі різні снайперські гвинтівки?РЕКЛАМА
- Так, різні: від самої короткої UAR-10M з укороченим стволом, яка прицільно б’є на 400 метрів, а далі — так собі, і закінчуючи гвинтівками калібром 14,5, з яких можна працювали на чотири кілометри (ми працювали на 3,2 і на 3,6 кілометрів). Від специфіки завдання залежить, яку саме зброю застосовувати в тому чи іншому випадку.
До речі, першою моєю гвинтівкою була американська М14. З такою зброєю воювали ще в часи в’єтнамської війни. Зважаючи на її вік, вона дуже класно мені служила.
— Є один старий фільм про війну, героїня якого — снайперка — робила на прикладі гвинтівки засічки, відмічаючи таким чином влучні постріли. Рахуєте, скільки вразили солдат противника?
— Ні, не рахую. Кого рахую, так це загиблих товаришів. Коли друзі дарували мені машину, намалювали на ній в рядок пікові тузи (як рядки зірочок на літаках). Думали, що я буду додавати тузів, коли вражатиму нові цілі. Тузи я, дійсно, додаю. Але на честь загиблих побратимів. Наші важливіші, ніж росіяни.РЕКЛАМА

— Вам доводилося рятувати поранених побратимів?
— Так. Тут слід сказати, що дуже небезпечними для життя являються поранення в шию — люди швидко, буквально на очах стікають кров’ю. Двоє моїх друзів так загинули — 20 секунд, і людини не стає. Так от один хлопець на позивний «Їжачок» йшов мені на допомогу, але, на жаль, зачепив розтяжку, його поранило в шию. Я начебто якісно надала першу медичну допомогу — наклала два бандажі. Зупинила кров. Але він почувався дуже погано, тим паче, що в нього ще й ноги були поранені. Просив: «Танго», дай попити" «Не можна», — кажу. — «У тебе контузія. Може бути набряк мозку». «Ну, будь ласка!», «Ні, не можна». Отак ми з ним говоримо і одночасно я спілкуюсь по рації з хлопцем з медеваку (медичної евакуації), який йшов до мене за цим пораненим. «Їжачок» питає по рації: «Хаос», можна мені води?" «Їжачок», ні, не можна тобі". Потім я змочила серветку, поклала «Їжачку» на губи. І от чи то пов’язки на його шиї трошки сповзли, чи уламок зайшов глибше, але кров знову вдарила фонтаном. Я з усієї сили закрила руками місце, з якого лилася кров. Відповідно тримати в руках зброю не мала можливості. І в цей час буквально поруч з’явився кацап. Питаю: «Кто?!» Він у відповідь: «Свои!» «Кто свои?» «Сомали!» Ясно, думаю — якраз підрозділ «Сомали» псував людям в Слов’янську життя у 2014 році. «О, пацаны, проходите!», відгукнулась я. Мені поталанило, що я була не в українському пікселі, а в іншій камуфляжній формі. Плюс — моя донбаська вимова. Це й врятувало.
Хвилин за 10 прийшов хлопець з медеваку і забрав «Їжачка». А наступного дня поранило мене. Я потрапила на медевак, спитала за «Їжачка». Мені сказали, що довезли, з ним все добре.
— Яке місце снайпера на нинішній війні в умовах масового застосовування безпілотників?

- Я вважаю, що дрони здатні замінити снайперів у десь 80 відсотках випадків. І це добре — менше ризикуємо людьми. На дальніх дистанцій за допомогою безпілотників можна більш влучно вражати цілі, ніж це робить снайпер. Проте у БпЛА є суттєвий недолік — він має тільки одну спробу влучити. Якщо схибив, то завдання не виконано. У снайпера багато патронів, тож якщо не вразив з першого пострілу, має можливість відкоригувати і знищіти ціль. Це перше. Друге — снайпери-марксмени (Марксмен (англ. Designated marksman) — це влучний стрілець у складі піхотного підрозділу, який забезпечує вогневу підтримку на середніх дистанціях (300−800 метрів), діючи злагоджено з групою, а не окремо, як снайпер, і вражаючи важливі цілі, недоступні для автоматів — Авт.) дуже допомагають під час штурмів.
«Одні з пріоритетних цілей – кулеметники ворога», - каже «Танго»

«Якщо сильно замерзаєш, тіло фактично відключається»

— Яке завдання марксмен виконує під час штурмів?
- Коли боєць йде на штурм, його увага, зазвичай, сконцентровано в основному на тому, що знаходиться безпосередньо перед ним. Це як у коня (перепрошую за таке порівняння) поле зору обмежене, якщо йому вдягають шори.
— Тобто, те, що відбувається по боках, людина під час штурму контролює не надто уважно?
- Так. Хоча штурмовиків вчать все ж таки не втрачати це з поля зору. Але не завжди і не у всіх виходить. Бо треба періодично повертати голову, перефокусовувати увагу. Це не просто, якщо вся увага на тому, що перед тобою. Я марксмен, знаходжусь дещо позаду на відстані і мені простіше контролювати бокові сторони. Дивлюся, скажімо, чи не виліз збоку з окопу чи бліндажу ворог. А якщо наші штурмовики вже заплигнули в ворожий окоп, то — чи не підбирається до них по брустверу противник.
Ще одна користь від марсмена під час штурму в тому, що в мене точніша зброя, ніж у штурмовиків. Чому це важливо? На жаль, не рідко, кацапи не падають від одного влучання по них з автомата в тулуб або кінцівки (якщо в голову — то, ясна річ завалюються). Бувало, вже декілька куль кацап «зловив», але все одно біжить — на адреналіні. А мені зі снайперської гвинтівки значно простіше влучити йому з першого пострілу в голову або шию.

— Настала зима. Можете порадити військовим, для яких вона перша на фронті, як вберегтися від обморожень, перемерзання?
- Це доволі серйозна проблема. Бо, коли сильно замерзаєш, тіло фактично відключається. Щоб цьому запобігти важливо правильно вдягатися і використовувати хімічні грілки. Обов’язково слід бути в термобілизні, вдягатися за принципом капусти — щоб на тобі було сім шарів одягу. Причому, треба знати, що на що надіти, бо одна річ відводить вологу, інша — зберігає тепло. Детально про це можна знайти інформацію в Інтернеті. Ще одна важлива порада — якщо ти спітнів, слід скинути з себе промоклу річ. Це стосується й шкарпеток. Під бронежилет кладу запасні шкарпетки.
Запасаюсь великою кількістю хімічних грілок, кладу до ніг (у взуття), рук, на тіло, в кишені… Ще в мене є власний лайфхак — беру з собою на виходи консерви печінки тріски. Продукт калорійний, з’їла його, а в бляшанку з маслом, кладу серветки і підпалюю — можна погріти руки.
— Ви служите разом зі своїм чоловіком?
— Ні. Бо якби ми служили разом, він би не дозволяв би мені ризикувати так, як я ризикую.
Тетяна з чоловіком Сергієм, який теж захищає Україну з перших днів повномасштабної війни

«Ми виховали шістьох чемпіонів світу»

— Спитаю про ваше життя до великої війни. Як ви стали тренером бальних танців, створили власний клуб?
- Танцями займаюсь з семи років — коли пішла в перший клас, батьки записали мене танцювальну студію. Паралельно з цим в шкільні роки займалась спортивною гімнастикою, легкою атлетикою, баскетболом, волейболом і навіть футболом, дзюдо та мотоспортом. Але бальні танці ніколи не кидала. Батьки казали: головне, щоб гуртки не заважали добре вчитися в школі. Вчилася я добре.
Брала участь у змаганнях з бальних танців. Керамічний завод виділяв гроші на участь в турнірах. Пригадую, перша поїздка на чемпіонат за кордон на початку 1990-х стала феєричною подією. Бальні плаття іноземних учасниць вражали — класні тканини, блискітки, камінчики, пір’я, боа. Вдома сценічні костюми шили з того і прикрашали тим, що вдавалося, як в ті часи казали, дістати. В Італії вражало все — аж до мандаринів, що ростуть вздовж доріг. В 15 років припинила виступати і сама стала викладати танці.

— В 15 років завершувати кар’єру, певно, зарано?
- Так, але партнер по танцям сказав, що йому вже соромно просити гроші у батьків. Тому вирішив закінчити виступати і пішов вчитися в інститут. Мені довелось закінчити кар’єру.
— Ви тоді пішли викладати у вже існуючу школу танців чи створили власну студію?
- Спочатку у вже існуючу. Через три роки створила свій клуб.
Було так: мені сказали — ось зала, якщо хочеш, зроби тут студію бального танцю. Розповіла про це коханому Сергію. Він каже — ясна річ, відкривай. Дав мені гроші, за які я придбала дзеркала, магнітофон і почала власну справу.
— Пригадуєте, з якою сумою стартували?
- Десь з 200 доларів. На ті часи це була вагома сума. В наступні роки довелося вкласти чимало грошей. Ми орендували залу 500 квадратних метрів в центрі міста. У нас займалось приблизно 300 учнів. Ясна річ, я працювала не сама — у нас було сім тренерів.
— Клуб був успішний?
— Я вважаю, що успішний. Ми виховали шість чемпіонів світу, їздили на змагання ледь не по всьому світу — Польща, Греція, Італія, Китай… Хоча колектив був чималий, психологічна атмосфера була теплою домашньою. Клуб став для наших учнів другою родиною. Бувало, казала дітям — певно, вам вже час йти додому. А вони мені — ми ще трошки побудемо, нам тут добре. Вони спілкувалися, а не сиділи в телефонах.
Тетяна Хіміон з учнями клубу бальних танців Four Step, який в неї був у Слов'янську до повномасштабної російської агресії
— Ваші власні діти також займались в клубі?

— У нас два сина. Обидва стали майстрами спорту України міжнародного класу. Як виросли, обрали професії, не пов’язані з танцями, зараз допомагають Силам оборони України.
— Як відбилось на вас і вашому клубі захоплення рашистами Слов’янська в квітні 2014 року?
- Власник нашого танцювального залу пустив туди приїжджих козачків (не знаю, з власної волі чи з примусу). Це приміщення тоді було заставлене матрацами і завалено брудом. В один з днів мені дозволили забрати звідти апаратуру і деякі інші речі. Заходжу і бачу, що морда кацапська кидає у двері дротики. А ми ж там кожний сантиметр інтер’єру облаштовували з душею — щоб було функціонально, затишно і красиво. Я не змовчала. Він, певно, не сподівався на атаку, почав блеяти: «Я могу вам долларами или рублями компенсировать». А потім мені сказали: «Уходите, иначе на подвал угодите».
Під час боїв за Слов’янськ наш зал зазнав ушкоджень: побиті вікна, стіни розтрощені. Козачки, які жили в залі, все, що можна було вкрасти, вкрали. Цього їм було замало — вони ще й у ящики напаскудили. чно клуб було зруйновано. Подивилася, що з ним сталося, й сказала собі: «Я не готова все це розгрібати». Були думки, почати щось інше, наприклад, піти працювати в банк, бо маю фізико-математичну освіту.
Але, коли обстановка в місті нормалізувалася, почали дзвонити батьки учнів і самі учні, питати, коли відновляться заняття. І ми почали відновлювати.

— Чоловік працював разом з вами?
— Він займався багатьма організаційними питаннями. Іноді батьки і учні боялися напряму звертатися до мене, бо я була доволі вимогливою, наполягала на дотримані дисципліни. А Сергій більш лояльний, то вони йшли до нього і так передавали свої прохання.
— Як вам запам’ятався перший день повномасштабного вторгнення?
- До останнього не втрачали надію, що цього не станеться. Ще 21 лютого ми подали документи на візу в Великобританію, щоб взяти участь в змаганнях. Але 24-го почалася велика війна. Коханий в той же день пішов в ТРО, а я розшукала людей, з якими волонтерила у 2014-му і почала допомагати армії. А потім пішла у військо.
Сообщает fakty.ua