14 липня своїм другим Днем народження тепер вважають Лариса Кожухар та її 16-річна донька Вікторія. Адже вони під час ракетного обстрілу перебували у самого епіцентрі пекла — клініці «Нейромед», де дівчині робили МРТ. Після вибухів школярка не розгубилась, а стрибнула за диван, що й врятувало їй життя. А коли із мамою вдалось вибратись із завалів та вогняної пастки, Вікторія зуміла самотужки собі накласти пов'язку на посічені склом ноги. Зараз потерпілі перебувають у лікарні й поділились із «ФАКТАМИ» пережитим та хто в той трагічний момент став їхнім янголом-охоронцем.

- Якщо раніше ми не вірили у долю, то після пережитого повністю змінили свою думку. Бо хто б міг подумати, що саме цього дня ми приїдемо до Вінниці із рідних Мурованих Курилівців, що за сотню кілометрів від обласного центру. І тут нас застане таке лихо, — каже Лариса Кожухар. — 14 липня на 10:00 моя дочка Вікторія була записана на обстеження в «Нейромеді», а на 14:00 нас повинен був проконсультувати дитячий невролог Павло Ковальчук, який згодом теж потрапить у лікарню, але із 70% опіків тіла.

Вже почалась тривога, а моя дитина саме перебувала у кабінеті МРТ. Й мені якось так стало неспокійно на серці. Я дуже боялась прильотів. Дочка вийшла до мене з кабінету, сіла на дивані. Людей було багато, кожен займався своїми справами — хтось дивився телевізор, хтось телефонував рідним. Вікуся звернула увагу на білі камінчики у вазонах й сказала мені, що вони їй подобаються. Жодних звуків я не чула. Буквально пройшло хвилини дві-три і бічним зором побачила як на нас летять вікна, скло, шматки пластику.


-- Як ви вибирались з того пекла?

-- Дочка молодець, швидко зорієнтувалась. Крикнула мені «Лягай», сама кинулась за диван на підлогу. Я слідом за нею. Відразу нас засипало — впали стіни, стеля… І лише тоді ми почули хлопок! Потім ще один, і почав ширитись вогонь. Але це не машини вибухали, щось інше. Перше, що промайнуло в голові -дочка. Я кричала «Вікуся, ти жива?» А вона мовчала і ті кілька секунд були найстрашнішими у моєму житті. Коли дитина поворухнулась і подала звук, я заспокоїлась. Дивлюсь на місце, де ми сиділи на диванчику — а там просто нічого не лишилось, тільки металева конструкція. Хотіла піднятись і перевірити наскільки сильно нас засипало, і тут знову вибух. Чомусь подумала, що це фосфорна бомба, бо вогонь нагадував бенгальські вогні. Тому вирішила, що треба трохи почекати, бо обпечемо шкіру, може під завалами нас це врятує.
Віка після поранення та контузії в лікарні

-- Трагедія у Вінниці забрала життя 24 людей. Світлини більшості вже оприлюднені. Може серед тих обличь були ті, кого ви бачили того дня поруч?

--Коли донька вже мала виходити після МРТ, у кабінет зайшов військовий. Такий статний, гарний, цвіт нації. Він привів на процедуру друга. Сам розвернувся, сів коло нас. Звернула увагу — в нього така довга та густа борода. А тоді він встав і кудись пішов. Потім я дізналась, що звали його Володимир і він загинув на вулиці, бо вийшов туди на зустріч зі знайомим… Адміністратори Катерина Гула та Тетяна Харченко, які сиділи неподалік від нас, теж не врятувались. Такі красиві, молоді, у однієї з них лишився синочок. Чесно кажучи, дивлюсь на фото з місця лиха — не розумію, як ми вижили…

-- Можливо, маєте янгола-охоронця сильного?

-- Так, це правда. Можливо це мій чоловік, який вже шість років як загинув. Вірю, що з небес він піклується про нас з донькою. А ще я вірю в інтуїцію. Ми чогось до останнього не хотіли їхати у Вінницю. Відкладали від червня. Й тут, попри якийсь внутрішній неспокій, записались на прийом. Крім того, після МРТ я хотіла піти надвір, аби попити чаю, бо після дороги ми зголодніли, але хтось наче всередині сказав — сиди тут. І це нас врятувало.


-- Як підтримують вас рідні, земляки та небайдужі після пережитого? Що взагалі відчуваєте в серці?

-- Українці — це люди з великої літери. Ще у лікарні якась медсестра дала на дорогу 200 гривень, купила дитині моїй печиво та воду. Психолог залишила свій номер в разі потреби. Коли нас на таксі привезли на вокзал, і я йшла боса, дівчата, які торгували поруч, запропонували віддати свої шльопанці. Аби мені в ноги не було холодно… Інші люди вели Віку з перемотаними ногами до автобуса. Місцеві організували збір коштів, хоча я не просила навіть… Це до сліз зворушливо. Але болить душа, бо великі втрати, серед яких діти. Таке не пробачається ворогам. Єдине молю — щоб це закінчилось вже нарешті! Й хотіла би попросити людей бути більш відповідальними та реагувати на сирени. Ми сильно розслабились, маємо зібратись задля збереження свого життя.
Сообщает fakty.ua