Втратити маму й у 18 років стати єдиним опікуном для своїх чотирьох братів та сестер. Ще пів року тому Слава Ялов і уявити не міг, що з ним таке станеться. Разом зі своєю родиною хлопець жив у селі Верхньоторецьке Донецької області, навчався у медичному коледжі, працював та будував плани на майбутнє. Так було доти, доки не прийшов «русскій мір».
15 березня 37-річну маму Слави Марину вбив російський снаряд. Це сталося у Слави на очах. «Маму поховали в воронці, що утворилася від снаряда у дворі, — каже Слава. — Там їй зробили могилку… Сподіваюся, колись ми зможемо її нормально поховати. Але зараз село окуповане. А нашого будинку більше нема, його розбомбили».
«Мама сказала: „Зі мною все гаразд“. Це були її останні слова»
Наразі Слава з дітьми перебувають у Дрогобичі Львівської області. Живуть у гуртожитку. Навчальний рік діти закінчили вже у місцевій школі. А Слава встигає і дбати про чотирьох дітей, і готуватися до вступу до університету, і навіть допомагати іншим сиротам та переселенцям.

— Ми з братами та сестрами вже їздили тут до дитячого будинку, приносили дітям смаколики, — розповідає «ФАКТАМ» Слава Ялов. — Удома, на Донеччині, ми часто так робили. Раніше ці поїздки організовувала мама. Вона вчила нас, що треба допомагати іншим. На цей раз з нами пішла навіть маленька Олівія. Потім підійшла до мене і сказала, що їй дуже сподобалося допомагати дітям. Олівія, до речі, так схожа на маму. Така ж добра, ініціативна. І зовні просто копія … Їй зараз 8 років, вона наймолодша. Дані 16, Ніколь 11, а Тимуру — 10.

Мої діти не з тих, хто сидітиме і скаржитиметься на життя. Завжди щось вигадають, знайдуть, чим зайнятися. Озвучують мені свої ідеї, ми їх обговорюємо та реалізовуємо. Нещодавно прибігли до мене із пропозицією організувати для мешканців нашого гуртожитку пікнік. Ми сіли, обговорили всі деталі — де і як це буде, кого можна залучити. І зробили. Я у всьому намагаюся їх підтримувати, як це робила раніше мама…

Розповідаючи про маму, Слава не може стримати сліз. Трагедія сталася 15 березня. Вони були з мамою на вулиці, коли прилетіли ворожі снаряди.

- Це сталося раптово, і ми нічого не встигли вдіяти, — згадує Слава. — У нашому селі бойові дії розпочалися не 24 лютого, а трохи згодом. Ми не виїжджали. Відіграло свою роль те, що Донецьку область давно вже не можна назвати спокійним регіоном. І якщо у Києві багато хто виїхав після першого вибуху, то у нас до того, що може бути неспокійно, на жаль, звикли. Але ми навіть подумати не могли, що почнеться такий жах. А почалося все у березні, коли росіяни підійшли ближче…

Мама померла у мене на руках. Я намагався її врятувати, але це було неможливо. Перший снаряд впав за десять кроків від нас. Мама встигла лягти на землю, а я сів. І одразу ж прилетів другий снаряд. Я на кілька секунд втратив свідомість. Пам'ятаю, розплющив очі й побачив, що мама лежить на боці. Вона сказала: «Зі мною все добре». То були її останні слова.

Говорити дітям про те, що мами більше нема, не довелося. Вони самі зрозуміли — коли побачили, що я прийшов один, і в крові. Тільки Ніколь потім тихенько спитала, чи можна було її врятувати…

Того ж дня я зв'язався з другом і попросив допомогти нам виїхати. Наступну ніч ми провели в підвалі, а потім за нами приїхав знайомий. Ми виїжджали під обстрілами. А за кілька днів після нашого від'їзду село окупували.
«Поки почистиш картоплю на 10 літрів супу чи борщу, вже нічого не хочеться»
Спочатку Слава із дітьми приїхали до Костянтинівки Донецької області. Але там пробули лише кілька днів.

- Я зрозумів, що їхати треба туди, де буде максимально безпечно, — каже Слава. — Зв'язався зі знайомими зі Львівської області, зателефонував до волонтера, і ми поїхали. Мені потрібно було відвезти дітей якнайдалі від бойових дій, і зайнятися питанням оформлення опікунства. Четверо неповнолітніх дітей залишилися без мами, і їх будь-якої миті могли забрати до дитбудинку. Я не міг цього допустити. Обіцяв їм, що цього ніколи не станеться. Але сам розумів, що мені тільки виповнилося 18, у мене ні будинку, ні дружини й опікунство може стати проблемою.

У Дрогобичі, де Слава, щойно приїхавши, одразу зайнявся цим питанням, пішли йому назустріч.

- Мені допомогли правильно скласти заяву, зібрати всі довідки, — каже Слава. — На час, поки оформлялися документи, мені пропонували віддати дітей у дитбудинок, але, звісно ж, я відмовився. Зараз вже офіційно є їхнім опікуном. І можу не боятися, що хтось їх забере. Я повідомив радісну новину дітям, тільки коли все остаточно вирішилось. Ми відзначили цю подію смачною вечерею та тортиком (сміється. — Авт.) Для нас це справді було маленьке свято.

Фейкова сторінка від імені Слави
Слава планує й надалі залишатися у Дрогобичі.

- Тут нас так добре прийняли. Сподіваюся, це місце колись стане моїм домом, — каже Слава. — Повертатися до рідного села не хочу, навіть коли ЗСУ його звільнять. Хочу тільки приїхати до мами… Та й повертатися нам нема куди. Сусіди сказали, що від нашої оселі залишилася одна обвуглена стіна.

Для тех, хто хоче підтримати Славу і його дітей, повідомляємо банківські реквізити:

Номери карток:

4149 4993 7388 1752 Приватбанк

5355 0865 0589 4823 Укргазбанк

4790 7299 3018 1425- Ощадбанк ❗

4 441 114 454 936 871 Монобанк

4 441 111 406 028 989-❗Монобанк

Viacheslav Yalov
Сообщает fakty.ua