«У мене померли два собаки, бабуся Галя та улюблене місто Маріуполь». Ці пронизливі рядки із щоденника 9-річного Єгора Кравцова з Маріуполя облетіли не лише українські, а й світові ЗМІ. У Маріуполі під обстрілами, на межі життя та смерті Єгор із мамою та сестрою провели сто днів — і лише днями змогли вибратися на вільну від російських окупантів територію Запорізької області.

У своєму щоденнику Єгор по-дитячому описує бомбардування міста, малює гелікоптери, зруйновані будинки, людей, що стікають кров'ю і своїх загиблих собак з німбами та янгольськими крилами. Пише, що в нього загинув дідусь, а вони з сестрою та мамою дістали поранення: «У мене рана на спині, видерта шкіра, у сестри розсічення голови, у мами видерто м'ясо на руці та дірка в нозі. Мені 8 років, сестрі 15, мамі 38 і їй треба робити перев'язку…» Водночас хлопчик повідомляє і позитивні новини. Наприклад, що в нього «з'явилася подруга Віка», «у неї добрі батьки», а в нього незабаром день народження…

«Маріупольський щоденник» у мережі опублікував дядько Єгора Євген Сосновський. Євген практично весь час був у Маріуполі поряд із хлопчиком. І зараз разом із мамою Єгора Оленою вони розповіли «ФАКТАМ» про жах, який пережила їхня сім'я.

«У мене теж були рани, але я їх не помітила. Думала лише про те, як урятувати дітей»

Щоденник Єгора починається з написаного великими літерами слова «ВІЙНА». Далі хлопчик пише, як він «добре поспав, прокинувся, усміхнувся», а потім прогриміли вибухи. Вибухи та обстріли не припинялися всі сто днів, які сім'я Єгора знаходилася в Маріуполі в будинку, від якого йти десять хвилин пішки до заводу «Азовсталь».
Щоденник Єгора починається з написаного великими літерами слова «ВІЙНА»

— Син не розповідав, що веде щоденник. Я знайшла його випадково, — розповіла «ФАКТАМ» мама хлопчика Олена. — Побачила блокнотик, зазирнула і довго плакала… Єгорці лише дев'ять, але за три місяці війни він так подорослішав. Маленький дорослий чоловік. При нас із донькою намагається не плакати. Навіть у перші дні після того, як ми отримали поранення, і у Єгорки була глибока рана на спині, він мужньо терпів біль. Плакав тільки ночами, коли ставало зовсім нестерпно. Досі часто каже: «Ой, мам, хотів щось сказати. Але не буду, щоб тебе не засмучувати». Думаю, що і щоденник він почав вести тому, що більше не міг усе тримати в собі.

Своїх улюблених собачок син намалював із крилами, бо «вони разом із дідусем полетіли на небо». Коли 18 березня до нашого будинку прилетів снаряд, одного песика розірвало осколками, другого завалило… Тоді ж отримав смертельні поранення мій батько. То був уже другий «приліт». Удома були ми з Єгоркою та моєю старшою донькою Веронікою, мої тато, мама та 91-річна лежача бабуся. Коли почався обстріл, тато відправив нас із мамою та дітьми у ванну кімнату. А сам залишився у коридорі тримати вхідні двері, з яких злетів замок під час попереднього вибуху. Там його й завалило…
А на нас у ванній обвалилася стеля. Пам'ятаю рану на голові доньки, з якої лилася кров. А у Єгорки глибоку рану на спині. Настільки глибоку, що мені здавалося, я бачила його легені… У мене теж були рани і на руці, і на нозі, але я взагалі їх не помітила. Думала лише про те, як урятувати дітей. Поранений тато не міг рухатися, і я змогла лише дотягнути його до більш-менш вцілілої кімнати. З ним лишилася мама. Йому негайно була потрібна допомога, але отримати її було ніде — ні лікарів, ні аптек, ні препаратів. Наступні шість днів він лежав на підлозі. А потім помер у мами на руках.
Цей щоденник Єгорка почав писати після того, як дізнався, що дідусь помер

Олена з дітьми на той момент вже були у підвалі багатоповерхівки неподалік.

— Рятуючи поранених дітей, я з ними під безперервним обстрілом побігла до дядька Жені та його дружини, які жили поряд у багатоквартирному будинку, — каже Олена. — Наступного дня через рану на нозі не могла пересуватися, ні на що не спираючись. Але в той момент бігла разом із дітьми вулицею і взагалі не відчувала болю… Донька кричала, що в неї «зараз витече з голови вся кров». А Єгор казав, що у нього в спині ніби застряг великий камінь. Ми добігли до квартири дядька Жені, де нам надали першу допомогу, зробили перев'язки. Дядько Женя пішов шукати медикаменти. Українські військові, яких він зустрів на вулиці, дали знеболювальне…


Але залишитися у квартирі надовго не вийшло.
— Майже всі будинки довкола вже були зруйновані, — розповідає «ФАКТАМ» дядько Олени Євген Сосновський. — Наш якимсь дивом ще стояв. Але 19 березня нас звідти вигнали кадирівці. Увірвалися до будинку та виставили людей із квартир. Не дозволили навіть взяти із собою речі. Ми встигли схопити лише заздалегідь приготовлену сумку з документами та моїм фотоапаратом. Довелося перебратися до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Побачивши, що з нами поранені діти, сусіди виділили нам у підвалі місце з матрацами та ковдрами. Назавжди запам'ятаю, як за кілька годин після того, як ми там розмістилися, почули пронизливий жіночий крик. «Навіщо вони вийшли?» — ридаючи, кричала жінка. Виявилося, її син вийшов надвір, щоб подивитися, в якій квартирі в їхньому будинку почалася пожежа. Тієї ж секунди його застрелив снайпер. До хлопця підбіг його батько, і рашисти застрелили його також. В одну мить жінка втратила і чоловіка, і сина.
Олена з сином та донькою у підвалі

«На вулицях — трупи, гори сміття та спалених речей, нестерпний сморід»

— Нам не було чого їсти, і наступного дня я пішов шукати їжу, — продовжує Євген Сосновський. — Тоді ж побачив, що наш будинок знищено — його спалили. На вході до свого під'їзду виявив чиєсь обгоріле тіло. А на місці квартири — попіл та руїни. З їжі вдалося знайти кимось забуті у підвалі пів пачки вершкового масла та горіхи, що висипалися на асфальт зі зруйнованого балкона чиєїсь квартири. Ще знайшов кілька цукерок у розбитому приміщенні «Сімейної пекарні». Але на виході з пекарні на мене вже чекали кадировці. Погрожуючи автоматами, змусили роздягнутися, влаштували допит.

На щастя, жителі багатоповерхівки (їх там залишалося людей десять) нас підгодовували. Тільки завдяки їм ми не померли з голоду. Вони ж облаштували нам місце у квартирі на першому поверсі, куди ми підіймалися, щоб зробити Олені та дітям перев'язки. Після першої перев'язки Єгорка на столі, що припав пилом, написав пальцем «Дякую». Єгор тримався як справжній чоловік. Ночами йому було особливо тяжко, адже через рану на спині він міг лежати тільки в одній позі. Тому часто вставав і півночі ходив підвалом. Про смерть папи Лєни ми дізналися на шостий день нашого перебування у підвалі. Пізніше прийшли до їхнього зруйнованого будинку, щоб хоча б його поховати.

— Ще до війни тато іноді казав: «Ось коли мене не стане…». Я жартувала — мовляв, рано ти вмирати зібрався, у нас немає грошей на похорон. «Так на городі й поховайте» — казав тато. Хто міг тоді уявити, що так і станеться? — плаче Олена.


— Ми провели у підвалі два тижні, після чого я з дружиною і нашою 91-річною бабусею, що дивом вижила в зруйнованому будинку, змогли евакуюватися, — каже Євген. — А Олена з дітьми ще залишалися у Маріуполі.

— Виїхати тоді не було можливості, і ми повернулися до нашого зруйнованого будинку, — згадує Олена. — У нас на ділянці було три невеликі будиночки. Ми оселилися там, де руйнувань було менше. Обстріли тривали, але біля нашого будинку вони були вже не такі інтенсивні. Тоді ж Єгорка почав вести свій щоденник. Донька вже була на межі нервового зриву, під час обстрілів не хотіла ховатися. «Мені наплювати, нехай мене тут і вб'є» — плакала. Сама не знаю, як ми там вижили. Без вікон, з пробитим дахом, з нашими пораненнями… Все навколо було зруйновано, жодної вцілілої будівлі. На вулицях — трупи, гори сміття та спалених речей, нестерпний сморід.
На думку Олени, син почав вести щоденник, тому що більше не міг тримати в собі весь цей жах

«Усі ми, маріупольці, дуже хочемо додому»

Можливість виїхати з Маріуполя в Олени з дітьми та мамою з'явилася лише на сотий день війни.

— Ми дуже довго шукали, хто зміг би нас вивезти, і весь час плани зривалися, — каже Олена. — Щоб виїхати, довелося пройти влаштовану окупантами фільтрацію. До вцілілої адмінбудівлі запускали по п'ять осіб, які хотіли виїхати, і влаштовували їм допит. Коли ми підійшли до цієї будівлі, один з окупантів хотів записати нас у чергу. І оголосив, що у цій черзі перед нами понад шість тисяч людей! «Тож приходьте за місяць» — заявив. Я сказала, що нікуди звідси не піду. Що пораненим дітям терміново потрібна операція, що ми тут помремо, але з місця не зрушимо і до свого зруйнованого будинку, куди вже напевно зайшли мародери, не повернемося. В результаті нас таки пропустили.

«Фільтрацію» влаштували не лише мені, а й моїй неповнолітній доньці. Коли Вероніка відмовилася відповідати на якесь питання, погрожували, що «фільтрацію не пройде». Запитували імена та прізвища, адреси, чи немає у нас родичів у ЗСУ, чи немає зброї. Брали відбитки пальців, фотографували. Нам довелося спочатку їхати в окупований рашистами Бердянськ (інакше з Маріуполя не випустили б), і вже звідти за допомогою волонтерів вибиратися на вільну від окупантів територію.


Зараз, коли ми опинилися хоча б у відносній безпеці, до нас повертаються емоції. У Маріуполі останнім часом їх уже не було — ми просто існували. Оскільки там не було ні електрики, ні зв'язку, ми не знали, що відбувається поза нашою вулицею. А тепер ми з мамою дізнаємося, що за цей час сталося, і весь час плачемо… Єдине, намагаємося не робити цього в присутності дітей. Єгорка вперше за довгий час почав усміхатися. Дуже зрадів, коли з'явився доступ до мобільного телефону. 22 травня у нього був день народження, і він загадав бажання — зарядити свій телефон. Усіма правдами та неправдами я знайшла спосіб це зробити. І тут з'ясувалося, що Єгор забув пароль і не може його ввімкнути. Як же він засмутився! А тепер нарешті зміг зайти в інтернет, пограти в якусь гру … Попри те, що він пережив, він залишається дитиною, і йому такі важливі ці маленькі радощі. Днями волонтери привезли дітям іграшки. Діти так раділи. Я чула, як один хлопчик, вибираючи собі іграшки, сказав іншому: «Я навіть ненадовго забув про Маріуполь».
«Зараз, коли ми опинилися хоча б у відносній безпеці, до нас повертаються емоції, - каже Олена. - Єгорка вперше за довгий час почав усміхатися»
Сам Єгор ніяковіє, дізнаючись, що з ним хочуть поговорити журналісти. Зізнається, що дуже сумує за домівкою.

— Але наш будинок і наше місто тепер зруйновані, — каже Єгор. — У щоденнику я малював будинки, які бомбили. За 50 метрів від нашого будинку стояли танки та бабахали на «Азовсталь»… А собак наших намалював із крилами, бо вони ж померли. Нас накрило, і їх також. Даньку порізало склом, а Бімку завалило. Вони тепер на небі. І дідусь також. Я щоденник почав писати після того, як дізнався, що дідусь помер.
«У щоденнику я малював будинки, які бомбили, - каже Єгор. - За 50 метрів від нашого будинку стояли танки та бабахали на «Азовсталь»

— Як правильно помітив хтось із волонтерів, щоденник Єгора показує не лише трагедію нашої родини, а й біль усього Маріуполя, — каже Олена. — Усі ми, маріупольці, дуже хочемо додому. І як тільки наше місто звільнять від російських окупантів, особисто я одразу повернуся. Нехай місто і повністю зруйноване, ми повернемося. І все відновимо.
Сообщает fakty.ua