У Броварах на Київщині попрощались із 13-річним восьмикласником Єлисеєм Рябоконем. Колону машин, якою хлопчик разом із рідними та односельцями вибирались із пекла війни, підло розстріляли рашисти. Дитину довелось поховати тимчасово у саду в селі неподалік, а після повернення родини домовину перевезли у рідне місто хлопчика. Батьки дитини демонструють фото шапочки та білої футболки — вони, наче решето, пробиті осколками. Це наслідки того, як жорстоко повелися рашисти з хлопчиком. Мама Інна пригортає до себе фото Єлисея — усміхненого синочка, наче янгола. Вона досі кличе свою дитину у снах і вмивається слізьми, згадуючи те авто із розбитими вікнами та надіючись, що то якась помилка… Жінка каже, що її молодша дитина — єдина причина для неї жити далі. Вона подала заяву в поліцію і хоче справедливості щодо вбивства Єлисея.

— Світ повинен знати про всі злочини армії рф. Напишіть про це, бо ці нелюди заслуговують найвищої міри покарання! Мій син навчався у місцевій школі № 9. Ходив на танці, останній місяць відвідував курси із комп’ютерного програмування. Єлисей був домашньою дитиною, сором’язливим та скромним хлопчиком. Він обожнював гратись зі своїм трирічним братиком Єгором, — розповіла «ФАКТАМ» мама загиблого Інна Рябоконь. — Вранці 24 лютого у Броварах обстріляли військові частини, а оскільки ми неподалік столиці проживали, з дітьми, було прийняте рішення поїхати до моїх батьків у село Перемога Баришівського району. Із синами поїхали дідусь та бабуся. Я приєдналась до них ввечері, тато залишився боронити нашу країну. Але вже за кілька днів орки дійшли і до нас, вибратись звідти я вже не могла. Вони розграбували магазини, вбили 13 чоловіків у центрі Перемоги. Зникло світло. Потім рашисти ходили по хатах, стукаючи автоматами у вікна, забирали телефони та погрожували. Вони були скрізь, і до того постійно прибували нові армійці. Військову техніку встановили коло наших будинків і гатили вдень та вночі. Ми ховались у погребі, трусились від страху. Діти почали хворіти — Єлисейчик кашляв, у Єгорчика теж почались симптоми простуди, у племінника з астмою закінчились ліки. Довелось перейти у хату, адже ми розуміли, що лікувати малечу просто ніде. Наш дім постійно тріщав від тих обстрілів, орки сховали «Гради» у сусідніх подвір’ях. Одним словом, бої були серед нас… Морально було теж нестерпно, адже будь-який день міг стати останнім. Жодного зв’язку та Інтернету, тільки канонада обстрілів зранку та вночі. Ба більше, рашисти поводилися дуже цинічно: після того як завдавали удару по позиціях наших військових, — тікали. Останньою краплею стало те, що у подвір'я почали прилітати ракети. Невідомо, що б сталось, якби ми залишились у селі. Через 15 діб ми вирішили тікати…
За словами батьків Єлисея, світ має знати про всі злочини армії рф

— Як відбувався цей процес і в який момент колону обстріляли?

— Багато місцевих жителів намагались виїхати із села, більшості це вдавалось. Вони просили дозволу й окупанти дозволяли та, на щастя, не чіпали нікого. Нам дзвонили знайомі з Києва та розповідали, як це правильно зробити, що потрібні білі пов'язки. Рашисти дали нам добро й весь час дозволяли нам виїжджати. Коли ми дякували, рашисти навіть махали з танків руками — «щасливої дороги». Вони бачили, що ми у білому, ми з дітьми, ми без зброї! Ми йшли багато кілометрів пішки, а у машинах їхали тільки водії. А коли дійшли до шляху, який проходить через поле, тоді сіли в автівки, щоб їхати. Тому що поле велике й потрібно було багато часу для подолання шляху. Ми боялися та хотіли це зробити, поки ще не стемніло, щоб орки не подумали, що посягаємо на них. Сіли у машини, доїхали до середини поля — і раптом рашисти звідусіль відкрили по нас вогонь з різнокаліберної зброї. Розстріляли 5 автівок. Через те що людей було багато, у полі всі розсілись в хаотичному порядку. У нашій машині сиділо 6 осіб, Єлисейчик сів у другу машину, де сиділи водій та його дружина. Ззаду було порожнє місце… В мене досі та страшна картина перед очима… Перша машина вибухнула й горіла. В другу, де їхала моя дитина, поцілили попередньо розривними снарядами, там знайшли купу осколків, у п’яту гатили снайпери, бо у 18-річного водія було три кулі в голові.


— Як ви дізнались, що Єлисей загинув?
— Коли орки почали обстріл, всі, хто встиг, попадали у ріллю. Певний час ми мовчали й молились. Коли все стихло, я почала кликати сина. До останнього вірила, що він теж десь лежить і боїться сказати слово. Коли я доповзла до машини, яка була переді мною, помітила, що задні двері відкриті, а звідти виднілось взуття. Не мого сина, бо він був у кросівках. Іншого чоловіка. Поповзла далі, до другої машини. Вона, на перший погляд, була не сильно пошкоджена, в голові промайнуло: «Може кулею поранило, тому не встиг вискочити? Але щоб хоч живий». Коли була вже поряд, зрозуміла, що шансів ні в кого не було. Бо ззаду скрученим калачиком лежав мій син, наче беззахисне кошенятко, в тій машині ніхто не вижив. Мого Єлисея вбили осколки, вони посікли голову, шию та спину дитини. Шапочка та футболка вся у дірках… Що саме то була за зброя, мають встановити слідчі, при ексгумації вони вилучили ті осколки, висновку ще нема. Знаєте, я майже кожну ніч йду по тому полю, вдивляюсь у вікна, в яких немає скла… Й там мій синочок.
Шапочка, яка була на дитині, вся в дірках від осколків

— Чи дали вам рашисти забрати тіло сина та поховати?

— Ні, ми навіть боялись у них щось зайве запитати, бо ж вони могли б усіх добити… Ми повернулись у село. Місцевий мешканець дізнався про трагедію у полі й одразу зрозумів, які саме це були машини. Людина літня, він не мав, що втрачати, не переживав за своє життя. Я попросила його привезти тіло сина. Він пішов до орків і домовився про це. Всіх інших не дозволили забрати.

Поховати на цвинтарі Єлисея ми не змогли, нас не пустили. Зробили це у садочку коло хати. Знайти труну в той час не вдалось, місцевий священник виїхав. Своїми силами на третю добу ми поховали синочка. Зробили хрест з дерева, загорнули тіло. Наступного дня ми змогли евакуюватись. А я пообіцяла синочку, що ми не кидаємо його, що я повернусь, заберу його додому і поховаю згідно з усіма релігійними традиціями. Й тільки після звільнення села ми провели ексгумацію…
Коли нам у морзі давали довідку про причину смерті, то мій чоловік дуже плакав і переживав, чи хоча б не зазнав болю наш домашній та скромний хлопчик, який боявся чогось поганого і не любив битись. Лікарка нас запевнила, що смерть була настільки миттєвою, що наш хлопчик нічого не відчув та не зрозумів, тобто він не страждав перед смертю. Поховали ми дитину 13 квітня у Броварах в закритій труні, прийшли вчителі, однокласники, наші рідні… Були всі, хто любив нашого хлопчика.
Перед похованням хлопчика відспівали у церкві

— Зрозуміло, що ви постійно себе питаєте: чому орки так вчинили? Чи маєте для себе якусь відповідь?

— Я не розумію. Просто ні за що. Від них не знаєш, чого чекати. У нас під час евакуації був постійно дикий страх, що вороги пустять кулю в голову, спину, ще кудись. Ми сиділи з іконами в руках, напились ліків і, певно, кожної хвилини сивіли… Після пережитого дуже складно. Маленький Єгорчик постійно казав, що йому страшно, бо стріляють. Він питав за братика, і нам довелось розповісти йому, що Єлисейчика більше нема, він тепер живе на хмаринці. Й синочок наче зрозумів нас та відчув… Він постійно при кожній згадці про братика показує на найбільшу білу хмаринку на небі. Ми брали дитину на кладовище, він впізнав братика на фото й знає, що тепер тут знаходяться ті, хто живе на хмарках…
Сообщает fakty.ua