— Побратими приїхали до мене в офіс увечері 23 лютого, щоби ми разом зібралися на війну, — розповідає учасник оборони Ірпеня відомий волонтер Павло Нетесов (позивний «Цитадель») з Києва. — Але ми й не підозрювали, що росія нападе на Україну вже наступного ранку. Ми примчали в село Горенка, що поруч із Києвом, коли в сусідньому Гостомелі на аеродромі вже висадився з вертольотів ворожий десант і там точився бій. Десант тіснив нацгвардійців, вони відступали. Ми спробували їх зупинити та організувати лінію оборони біля доту, збудованого ще перед Другою світовою війною (таких дотів навколо Києва збереглося чимало. — Авт .). Попросили у місцевих лопати, почали рити окопи, але у нацгвардійців наказ був інший — відходити у бік Києва. Просили їх залишити нам автомати, кулемет, але марно. Ми залишилися самі. Частина наших хлопців поїхала на пошуки хоч якоїсь зброї. Наступного ранку, 25 лютого, у нас були іржавий кулемет і патрони. Наша команда добровольців (переважно ветерани колишнього 11 батальйону «Київська Русь») висунулася того ранку трасою до повороту на Ірпінь та Гостомель. За кілька годин за нами підірвали міст. Ми фактично опинилися у напівоточенні. З того дня аж до повного звільнення Ірпеня (тобто цілий місяць) ми брали участь у боях за це місто. Важливий момент: він ніколи повністю не був окупований — більша частина Ірпеня навіть у найважчі дні залишалася під контролем українських військ.

«Завдяки відважним людям ми фактично в режимі реального часу знали про будь-які переміщення ворога»

— В Ірпіні наша команда одразу ж приєдналася до територіальної оборони, яку очолив мер Олександр Маркушин, — продовжує Павло Нетесов. — Потім налагодили зв'язок з підрозділами Збройних сил України, які займали оборону на протилежному березі річки Ірпінь. Надалі працювали з ними у зв'язці.

Лінія оборони нашого підрозділу не обмежувалася Ірпенем. Ми проїхали сусідніми селами, домовилися з місцевими про те, що вони будуть нашими очима та вухами. Завдяки цим відважним людям ми фактично в режимі реального часу знали про будь-які переміщення або інші дії ворога в Дмитрівці, Стоянці, Бузовій, Петрушках, Ворзелі, Гостомелі, Бучі. Поки що не час називати прізвища людей, які нам допомагали. Корисні розвіддані надала, наприклад, майстриня-перукарка Ірина з Бучі, у якої я підстригаюся вже понад 15 років. Вона передала нам інформацію про два російські БТРи. Ми якраз знаходилися разом із бойовою групою ЗСУ на пункті спостереження, тому негайно відреагували — боєць із позивним «Бро» підбив один із цих БТРів. Незабаром окупанти увірвалися до будинку Ірини. Шукали, хто нам допоміг. На щастя, вона повелася так, що росіяни не запідозрили її. Просто забрали у жінки та її мами телефони, пригрозили та пішли. Ірина, не зволікаючи, взяла найнеобхідніші речі й з мамою та котом поїхала з Бучі (це було до тотальної окупації цього міста). Дуже добре, що Ірина вчасно евакуювалася. Адже у Бучі вже знайдено тіла понад 400 людей, яких окупанти катували та вбили. Остаточна цифра, ймовірно, буде ще більшою.
Павло Нетесов: «Зараз у Київській області багато собак залишилося без господарів»

Певно, слід сказати, чому я зараз не в армії. Справа в тім, що в боях за Ірпінь вся наша команда брала участь як добровольці, фактично цивільні люди, які з власної волі приєдналися до тероборони Ірпеня та підрозділів ЗСУ, задіяних на цьому напрямку. Ми воювали, не будучи офіційно призваними до війська. Я навіть хлопцям зробив шеврони з написом «Той самий підрозділ». Це точно описує наш статус сьогодні. Але це все тимчасово. Війна продовжується. Попереду на нас чекають інші міста, які потрібно звільнити від рашистської окупації. Боротьба буде до нашої повної Перемоги.

Нагадаємо, що в Ірпені під Києвом загинули та були закатовані рашистами сотні мирних жителів.

Фото надані Павлом Нетесовим Сообщает fakty.ua