125 років тому народився актор, художній керівник та головний режисер Театру імені Лесі Українки Михайло Романов. У театральних колах про нього досі ходять легенди.

Як леді Гленарван підкорила серце Джона Манглса

Багато хто з нас серед найулюбленіших фільмів дитинства назвуть екранізацію роману Жюля Верна «Діти капітана Гранта», зняту у 1936 році. Динамічний захопливий сюжет (нехай він і не у всьому збігається з першоджерелом), блискуча гра акторів, романтична музика Ісаака Дунаєвського, популярні пісеньки «Жив відважний капітан…» та «Веселий вітер» досі не дають застаріти кінострічці режисера Володимира Вайнштока.

У сценарії цього фільму не так вже й багато епізодів з Елен Гленарван (дружина власника яхти «Дункан») та Джоном Манглсом (капітан цього судна). Леді Гленарван на екрані взагалі була небагатослівною, проте в пам'яті глядачів залишилося її прекрасне обличчя, яке сміється чи засмучене. А Джон Манглс запам'ятався щирим, але боязким і тому кумедним залицянням до юної Мері Грант: «Міс Мері! Ох, міс Мері! Невже ви не бачите…»

Водночас поза екранного дійства відбувалося щось інше. Роль Елен Гленарван виконувала Марія Стрєлкова — 28-річна москвичка, уродженка російської Півночі, яка замолоду стала кінозіркою завдяки ефектним ролям у фільмах «Свято святого Йоргена» та «Веселі хлопці». Джона Манглса зіграв 40-річний Михайло Романов, син петербурзького ремісника, артист Ленінградського драматичного театру. Під час зйомок вони близько познайомилися, брали участь у кількох спільних сценах і без пам'яті закохалися одне в одного (на фото у заголовку Марія Стрєлкова та Михайло Романов у фільмі «Діти капітана Гранта»). Як висловився потім близький друг Романова, відомий актор Борис Бабочкін, «це був геть спепеляючий роман».

Зйомки закінчилися, але Романов та Стрєлкова вже не могли розлучитися. Однак вони не були вільні. Марія Павлівна була одружена з видатним московським літературним діячем Олександром Тихоновим-Срібровим, удвічі старшим за неї. У Романова у Пітері теж була дружина. Довелося рвати сімейні зв'язки, компрометувати себе у широкому колі знайомих… Михайло Романов не бачив іншого виходу, як розлучитися з рідним містом. Марії Стрілкової також довелось залишити Москву. І вони зійшлися на тому, щоби разом продовжити свій шлях у Києві.

З 1936 Романов служив у київському Російському драматичному театрі. Через рік до трупи театру увійшла і Стрєлкова. Місто на Дніпрі стало для них місцем неминущого кохання та творчого злету.
Київський театр імені Лесі Українки. З листівки 1950-х років

Зіркові ролі двох Протасових зробили Михайла Романова прем'єром київського театру

Незабаром Михайло Романов вийшов у київському театрі на перший план. На ленінградській сцені його використовували головним чином в амплуа коханців і фатів, причому нерідко другорядних персонажів. Але новий період акторської біографії Михайла Федоровича показав його воістину безмежні можливості.
Вже перший сезон, проведений актором у Києві, супроводжувався гучною прем'єрою — спектаклем за п'єсою Максима Горького «Діти сонця» у постановці режисера Бенедикта Норда. Романов зіграв головну роль — Павла Протасова, кабінетного вченого, котрий зіштовхнувся з грізними явищами брутального життя. Уникнувши розхожого трактування цього образу як буржуазного інтелігента, він показав у своєму герої доброту і жорстокість, талант і безпорадність, трагічне та смішне. Ця робота Михайла Романова стала безперечною творчою перемогою.

Так уже збіглося, що через три роки новим блискучим досягненням артиста виявилася роль іншого Протасова — Федора, героя п'єси Льва Толстого «Живий труп» (постановка Володимира Неллі). Романов настільки щиро і правдиво показав метання Феді Протасова, чистої душею людини, яка загрузла в трясовині брехні та нерозуміння, що його гра вразила глядачів, і не лише київських. 1948 року під час гастролей Театру імені Лесі Українки у столиці СРСР прискіплива московська публіка валом валила на «Живий труп». Мало того, кілька разів Михайла Федоровича запрошували до Москви на майстер-класи, щоби він показав свого Федю Протасова у виставах Малого театру та інших зіркових колективів.

Успішно складалися справи і у Марії Стрєлкової. Її вводили на цікаві ролі, у яких Марія Павлівна запам'яталася як яскравою зовнішністю, так і справжнім сценічним талантом. Вона виступала в образі Донни Анни з п'єси Лесі Українки «Кам'яний володар» (ця вистава у постановці Костянтина Хохлова стала візитною карткою театру, який з 1941 року носив ім'я Лесі Українки). Неодноразово коханий чоловік був її сценічним партнером. Приміром, у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу Стрєлкова грала Елізабет Дулітл, а Романов — професора Хіггінса, в «Талантах і шанувальниках» Олександра Островського вона була Негіною, він — Мелузовим, у «Ходженні по муках» (інсценування роману Олексія Толстого) — Катею та Телегіним. У Києві у акторського подружжя народилася донька. Її, як і маму, назвали Машею.
Зоряна пара з дочкою Машею. 1950-ті роки
Крім роботи у театрі, Михайло Романов запам'ятався у кількох фільмах Київської кіностудії. Для стрічки «У дальньому плаванні», знятої за мотивами «Морських оповідань» Костянтина Станюковича, він зіграв роль барона Берга, старшого офіцера корвета, бездушного формаліста на прізвисько Зуда. Його персонаж не говорив, а ніби рипів, викликаючи сміх та огиду. Зовсім інший характер був створений актором у фільмі «Подвиг розвідника» — найпопулярнішому хіті вітчизняного кіно. Зіграний Романовим генерал фон Руммельсбург, досвідчений і хитрий контррозвідник, справляв не менший фурор, ніж шеф гестапо Мюллер у виконанні Леоніда Бронєвого.
У фільмі «Подвиг розвідника» Романов зіграв генерала Руммельсбурга

Коли артистові доводилося грати у бездарних п'єсах, у фіналі, кланяючись глядачам, він тихо вимовляв: «Вибачте!»

1951 року Михайлу Романову надали звання народного артиста СРСР. Протягом кількох років він був художнім керівником і головним режисером Театру імені Лесі Українки. Але на зльоті своєї кар'єри актор залишався тим самим щирим і добрим лицедієм. Ті, хто його знав, потім згадували, що ці якості допомагали Романову на сцені, проте сильно заважали на адміністративній посаді.
Звання народного артиста СРСР Михайлу Романову надали в 1951 році
Зовні Михайло Федорович здавався стриманим, навіть сухуватим, але природа щедро наділила його життєлюбством та почуттям гумору. Відома київська актриса Мальвіна Швідлер розповідала, що він любив смішити її на сцені у найневідповідніший момент. Через це Мальвіна Зиновіївна одного разу настільки розгубилася, що не могла вимовити жодного слова. Тоді Романов як ні в чому не бувало почав сам собі подавати її репліки і сам же на них відповідати, а по закінченні сцени взяв злякану партнерку за плечі і вивів за лаштунки. Все це було зроблено настільки природно, що глядачі навіть не помітили каверзи.

Почуття гумору допомагало Михайлу Романову заглушати досаду і ніяковість, якщо доводилося виходити на сцену в бездарних, але нав'язаних для постановки з ідейних міркувань п'єс. Коли артист, який намагався подолати безглуздість тексту, виходив на фінальні оплески, він, кланяючись глядачам, тихо вимовляв: «Вибачте! Вибачте!»

Майстерність і спостережливість актора давали можливість буквально жити на сцені, знаходити найточніші деталі для втілення будь-якого образу. Та ж Мальвіна Швідлер згадувала, як вона дивилася з балкона репетицію нової вистави, а поряд із нею сиділа інша актриса того ж театру, яка повернулася після хвороби. Ця актриса довго придивлялася до того, що відбувалося на сцені, а потім раптом запитала: «Маля, а чого ти мені не сказала, що у нас у театрі новий артист?» — «Хто? Мені ніхто не говорив». — «Зліва на сцені, високий такий, у плащі». — «Це ж наш Романов!» — «Навіщо ти мене розігруєш? Я що, не знаю Романова? Хто це?» — «Схаменись, це Михайло Федорович!» — «Добре, якщо ти не знаєш прізвища цього артиста, то так і скажи». Тільки після того, як недовірлива подруга спустилася за лаштунки і підійшла зовсім близько, вона переконалася, що перед нею справді був Романов.

Після смерті коханої дружини Михайло Федорович не прожив і року

Несподівана та сумна подія сталася у 1952 році прямо на сцені київського театру. Марія Стрєлкова під час вистави зомліла і не змогла продовжити виступ. Причиною був інсульт. Лікарі поставили її на ноги, але продовжувати кар'єру актриси вона вже не могла. Тепер Марія Павлівна жила заради чоловіка та маленької дочки. Михайло Романов повністю довіряв їй, завжди зважав на її думку про зіграні ним ролі. Потім він згадував: «Вона була справжнім другом, моїм помічником у житті та найвибагливішим і найсуворішим критиком і режисером. Адже вона знала в мені те, що не знали інші режисери, і завжди хотіла і вимагала, щоб я ще яскравіше, ширше і поглибивши ці почуття, зі сцени розповідав про наше справжнє, чудове і красиве кохання».

Ці рядки були написані Романовим, на жаль, після того, як Марія Павлівна померла у листопаді 1962 року. Такий удар долі був для артиста нестерпним. Він надовго закинув роботу у театрі. Михайло Федорович вже не зміг залишатися в Києві, де все нагадувало йому про померлу кохану. Він поїхав до Москви, жив у готелі, намагався повернутися на сцену у Театрі імені Моссовєта. Однак у вересні 1963 року його не стало.

Можливо, десь в інших світах закохані знову зустрілися, але тут, на Землі, їхні тіла залишилися розлученими: Марія Стрєлкова лежать у Києві на Байковому цвинтарі, а Михайла Романова поховали в Москві на Новодівичому. Поряд із Театром імені Лесі Українки, на вулиці Пушкінській, 19, де у старовинному флігелі колись жила та привітно приймала друзів зіркова родина артистів, тепер висить меморіальна дошка із бронзовим профілем народного артиста СРСР Михайла Федоровича Романова.

Нещодавно «ФАКТИ» повідомляли про смерть легендарного творця та худрука знаменитого Театру на Подолі Віталія Малахова. Знамениті українські артисти та діячі культури поділилися спогадами про нього. Сообщает fakty.ua