26 жовтня під Гранітним на Донеччині внаслідок ворожого артобстрілу героїчно загинув 51-річний Георгій Халіков. Через кілька годин після цього українські захисники підняли в повітря безпілотний літальний апарат «Байрактар», з якого вперше за час ведення війни була випущена радіокерована бомба для знищення вогневої точки ворога.
Для когось він був «Журович», для когось — «дядя Жора», а для 24-річного старшого сержанта Збройних Сил України Афанасія Халікова майстер-сержант 93-ї окремої механізованої бригади Георгій Журович Халіков був татом. Вони майже шість років воювали разом.

— Батько пішов на фронт наприкінці 2015-го року, — пригадує Афанасій. — Але я не знав про це, бо на той час ми жили порізно. З татом у нас були добрі стосунки, проте ми спілкувалися переважно у телефонному режимі, а потім взагалі втратили зв’язок. Зустрілися вже у 2017-му на Донбасі. Причому випадково. Мій підрозділ їхав на ротацію, а його — заступав на бойові позиції.

Виявилося, що син з батьком цілий рік служили у різних бригадах ЗСУ на Донеччині. Халіков-старший — у 13-му батальйоні 58-ї мотопіхотної бригади, а його середній син, який пішов на фронт у 18 років, — у 93-й. Рік тому Георгій Журович теж перевівся у 93-ю механізовану, яка носить почесне ім’я «Холодний Яр». Служив із сином хоч і в різних ротах, але в одному батальйоні. Батькові так було спокійніше.

«Тато всі шість років стояв на першій лінії зіткнення, а я як артилерист — на другій»

— Школу ведення бойових дій мого тата пройшли сотні солдат, — продовжує Афанасій. — Він вчив новоприбулих, як поводитися зі зброєю. А мені завжди наказував швидко пересуватися на позиціях, щоб ворог не засік вогневої точки. Тато всі шість років стояв на першій лінії зіткнення, а я як артилерист — на другій. Як тільки повертався з бойового чергування на іншому кінці Гранітного, завжди заходив у його бліндаж. На тиждень разів зо три зустрічалися, якщо було тихо.

Останніми днями на тій ділянці фронту було неспокійно. Наші військові просунулися вперед на кілометр-півтора, у так звану сіру зону, наблизившись впритул до невеликого села.

— Ворогу це не сподобалося, — говорить Афанасій Халіков. — З 22:00 25 жовтня він почав дуже щільний обстріл наших позицій з важкої артилерії, забороненої Мінськими угодами. Я серйозно захоплююся спортом і в ці дні якраз був у Дніпрі — готувався до турніру з боксу. У вівторок, 26-го, у мене було тренування, коли зателефонував товариш по службі й повідомив, що під час обстрілу кількох із наших поранили, одного везуть до госпіталю. Я подзвонив татові — він не відповів. А ще за кілька хвилин мені сповістили, що його поранення виявилися не сумісними з життям.
На захист України Афанасій став 18-річним юнаком, він уже 6 років на передовій. Фото надано Афанасієм Халіковим

— Георгій Халіков отримав наказ прикрити перехід у визначеному міcці, — розповідає головний старшина 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр», майстер-сержант Сергій Третяк. — На виконання завдання з ним пішли троє молодих контрактників, усі 2021 року призову. В цей час почався обстріл. Противник, не ховаючись, прямо на дорозі поставив три гаубиці Д-30 122-міліметрового (забороненого!) калібру, розвернувши їх у наш бік. Стріляли професійно, у шашковому порядку. Журович почув свист першого снаряду й скомандував: «Земля! Лягай!» Солдати, які йшли позаду, виконали команду, а сам він лише устиг присісти, і в цей момент буквально у двох метрах від нього розірвався боєприпас. Всі осколки він спіймав власним тілом. Осколки перебили важливі артерії, не залишивши шансів на життя. Майстер-сержант Георгій Халіков помер миттєво, смертю героя, зберігши життя трьом солдатам. Вони, оговтавшись від отриманих контузій, сьогодні уже в строю.

— Мені з самого ранку в той чорний вівторок було не по собі, — стримуючи сльози, розповідає старша сестра загиблого 59-річна Світлана Квас, котра мешкає у селі Тищенки Полтавської області. — Пішла на роботу (я працюю на фермі), а на душі так важко, ледь не плачу. Видно, серце відчувало біду.


Такі ж незрозумілі моторошні відчуття переживав і Сергій, молодший брат загиблого.

— Я не міг зрозуміти, чому мене цілий день усе дратує, — пригадує чоловік, який працює митником на українсько-молдовському кордоні. — Приїхав додому з добового чергування. Тільки приліг, як зателефонувала дружина: «Жору вбили!»

— Як же я не хотіла, щоб він ішов на війну! — знову плаче Світлана. — А вийшло, що сама й провела його туди… З початком бойових дій Жора ходив сам не свій. Ми тоді разом працювали на фермі. Він був доглядачем худоби. Ніякої роботи не цурався, усе вмів. Георгій після армії два роки служив прапорщиком у військовій частині в Тарутиному Одеської області. А перед тим як перебратися до нас із братом Миколою на Полтавщину, — старшим прапорщиком в ізоляторі тимчасового тримання Тарутинського райвідділу міліції. Після розлучення з дружиною у 2005 році він вибрався з рідних місць і поселився в Тищенках. А тут яка робота? Добре, що є ферма.

«Він дуже прагнув перемоги»

Після смерті колишньої дружини, матері трьох його синів, яку він підтримував матеріально за життя і поховав, Георгій повернувся на Одещину і два роки провів з дітьми і стареньким батьком у рідному Березиному. Російську агресію сприйняв як особисту образу. Може, він і раніше став би до строю захисників, але його стримували сімейні обставини. У 2015 році глави багатодітної родини Жури Халікова не стало, а незабаром Георгій був уже на фронті.

— Я проводжала брата на автобусну зупинку, — пригадує Світлана Квас. — Він був мовчазний і похмурий. І так мені хотілося погладити його по голові, як у дитинстві. Але не могла дотягнутись. «Я хочу добитися справедливості», — сказав, сідаючи в автобус.



Два роки тому, приїхавши на ротацію, купив хату в Тищенках. Але пожити в ній йому так і не довелось…

— Жорик був патріотом України, як і всі у нашій великій родині, — доповнює ще одна сестра загиблого героя 63-річна Зоя Шупарська. — Сім’я наша інтернаціональна. Батько — етнічний узбек, мама — молдаванка. Обоє, до речі, сироти. Познайомилися на Одещині, де тато проходив армійську службу. Тут у них народилися семеро дітей: три доньки і чотири сини. Георгій — передостанній. От таким, яким він був у дитинстві — відкритим, щирим, добродушним, — таким і залишився до останнього. У нього мамин м’який характер. І він завжди був найближчим до неї з усіх дітей. Вона, було, місить тісто на паску, а Жорик їй допомагає. А пироги у нього виходили кращими, ніж у жінки. На фронті, розповідали його побратими, всі любили його борщі й картоплю.
«Мені треба помститися за батька», — твердо говорить Афанасій Халіков. Фото надано Афанасієм Халіковим

— Афанасій — справжній чоловік, гідний свого геройського батька, — доповнює полтавський волонтер Анатолій Банний, якого Георгій Халіков називав братом. — «Брат Жора» завжди з теплотою розповідав мені про свою родину, запрошував у гості на свою батьківщину. А вийшло, що я поїхав на Одещину, щоб провести його в останню земну дорогу. Знаєте, коли з людиною їдуть попрощатися за сотні кілометрів, значить, вона заслужила це своїм життям.


Анатолій мав зустрітися з Георгієм Халіковим на лінії розмежування. Приготував йому сюрприз — його збільшений портрет, зроблений у 2017 році на блокпосту в Новотошківському Луганської області.

— Георгій обгорнутий у п’ятиметровий оберіг, наче римський патрицій, — показує знімок Анатолій. — Це український рушник, який у 2016 році вишивали хрестиком бійці й місцеві жителі по всій лінії фронту. Це була моя задумка, і щоб її реалізувати, ми з товаришем проїхали сотні кілометрів — від Широкіного до Станиці Луганської. На полотні майстрині вишили портрети Тараса Шевченка й Івана Франка, а військові й цивільні лишали на ньому свої автографи, за якими можна відтворювати географію війни. Кілька хрестиків там залишив і Георгій Халіков.
На рушникові-оберегові, по якому можна вивчати географію війни, Георгій Халіков вишив кілька хрестиків. Фото надано Анатолієм Банним

— Георгій мав авторитет не лише серед солдатів, а й серед командного складу, — продовжує Анатолій. — Його любили журналісти. В інтерв’ю ніколи не скаржився на труднощі, на обстріли позицій, а завжди підкреслював, що від війни найбільше страждає мирне населення.

Воїнам морально важко, коли армія не воює. І їм особливо потрібно відчувати увагу свого народу, підтримку тилу. Важливо знати, що про них не забули. На початку війни волонтерський рух був дуже потужним, але поступово згорнувся. Але й сьогодні фронт потребує й електроплит, і маскувальних сіток, і запасних частин до техніки, й мішків для піску, щоб укріплювати позиції й облаштовувати житло, плівки, щоб дах укривати… Усе це ми продовжуємо возити на передову. Влітку солдати особливо потребували води. Взимку ніколи не зайві теплі шкарпетки. А як вони радіють домашнім пиріжкам і домашній консервації! Ми з Георгієм зазвичай узгоджували потреби його підрозділу. І мені, і всім, хто знав його, дуже не вистачатиме цієї чудової людини. Це величезна втрата.

Після загибелі Георгія Халікова головнокомандувач ЗСУ дав наказ підняти в повітря безпілотний літальний апарат турецького виробництва «Байрактар» й нанести удар по позиціях противника, щоб змусити його припинити вогонь. Було випущено навчально-тренувальну керовану бомбу невеликої потужності. Вона знищила одну гаубицю, а розрахунок у паніці розбігся.

«Україна прийняла для себе важливе воєнно-політичне рішення. Ми мали б уже давно провести зачистку 30-кілометрової буферної зони, де, відповідно до „Мінська“, не повинно бути артилерійських, ракетних систем тощо, — прокоментував подію, що викликала певний резонанс у світі, заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь. — Якщо РФ уже вісім років не виконує „Мінськ“, то Україна повинна вживати усіх заходів, щоби примусити його виконувати. Думаю, що ці зачистки будуть тепер регулярними. Окупанти повинні знати, що в будь-який момент з неба може щось прилетіти, якщо вони виходитимуть у 30-кілометрову зону й обстрілюватимуть українські позиції».

Проте ворог продовжує порушувати режим припинення вогню, у тому числі з озброєння, забороненого Мінськими домовленостями. Внаслідок обстрілу 2 листопада під Павлополем загинув боєць Закарпатської 128-ї ОГШБр 30-річний Сергій Єлісєєв.
Сообщает fakty.ua