Сьогодні
у «Голосі України»:
Щоб
ніколи не повернутися на «Дорогу приречених»

Чи складе південь
мовний іспит?

Активне
співробітництво з НАТО та державами Альянсу

Кожен п’ятий
внутрішній переселенець зареєстрований на Луганщині

Родичі по обидва
боки: якою буде зустріч?

Пам’ять стукає в наші
серця

Живе козацька слава
Щоб ніколи не
повернутися на «Дорогу приречених»

Наприкінці вересня Київ — у скорботі. 29 вересня ми
вшановуємо пам’ять жертв Бабиного Яру.

Вісім десятків років тому в урочищі Бабин Яр нацисти масово
розстріляли мирних громадян. Це одна з найтрагічніших сторінок нашого минулого.
Цими днями представники влади традиційно згадуватимуть тих, хто став жертвою
злочинів, скоєних нацистами під час окупації столиці України, — мирних жителів
усіх національностей, військовополонених, учасників українського визвольного руху.
Водночас до 80-х роковин трагедії в Бабиному Яру в усіх українських школах для
учнів 5—11-х класів проведуть національний урок.

Час не здатен залікувати страшну рану на серці нашої країни,
завдану двома окупаційними режимами. Події 80-річної давнини й досі тривожать
істориків, поетів та художників, закликають до досліджень та переосмислення,
змушують знову і знову проживати всі ті жахіття, щоб ніхто й ніколи не
наважився їх повторити. (читайте у «Голосі України» на 1 стор.
article/351628 ).

Чи складе південь
мовний іспит?

У суспільстві склалася стереотипна думка, що південь країни,
зокрема Миколаївщина, не сприймає українську мову як рідну взагалі. Думка
застаріла і не відповідає сучасним викликам суспільства. Насправді ж, після
сплеску громадянської та патріотичної активності у 2014-му мовна ситуація в
області почала хоч і повільно, але змінюватися. Зміни посилив і Закон «Про
забезпечення функціонування української мови як державної», що набув чинності з
16 липня 2019 року. Як у Миколаївській області дотримуються мовного
законодавства, дізнавався «Голос України».

Джерело сили та натхнення

Щойно оприлюднено результати дослідження, яке провів
Міжнародний центр оборони та безпеки (ICDS) у межах програми «Стійка Україна»
за фінансової підтримки міністерства закордонних справ Естонії в рамках
програми співпраці у сфері розвитку. Опитано 400 мешканців Миколаєва. Слід
звернути увагу — саме Миколаєва, обласного центру, а не мешканців області.

На запитання про повсякденну мову спілкування 68,1 відсотка
респондентів відповіли, що користуються переважно російською мовою. 17,3
відсотка використовують і українську, і російську залежно від обставин. 7,3
відсотка використовують переважно українську мову, а 6,8 відсотка опитаних
користуються сумішшю української та російської мов, тобто суржиком.

У відповідь на запитання, яким має бути статус російської
мови в Україні, 38,5 відсотка миколаївців сказали, що бачать російську другою
офіційною мовою в Україні. 24,5 відсотка опитаних погодилися бачити її другою
офіційною мовою, але лише на південному сході України. 20,8 відсотка опитаних
респондентів відповіли, що російська мова не повинна мати будь-якого офіційного
статусу в Україні. Щодо того, якою мовою миколаївці хотіли б отримувати
інформацію зі ЗМІ стосовно тем, які їх цікавлять, виявилося, що 36,8 відсотка
виявили бажання отримувати інформацію і українською, і російською мовами рівною
мірою.

Показники характеризують настрої миколаївців щодо мовної
політики. Втім, лише містян. Натомість цифри інколи не можуть відобразити тих
процесів, які відбуваються в соціально активному середовищі. Адже тішать
непоодинокі приклади, коли миколаївці, які все життя розмовляли російською,
принципово перейшли на українську.

Яскравий приклад, який мене особисто й досі вражає, — Інна
Тимченко та її син Михайлик. Вони три роки тому стали героями документального
фільму «Соловей співає. Доки голос має». Тому що у 2015 році свідомо перейшли
на спілкування винятково українською. Інна Тимченко — відома в Миколаєві та за
його межами своєю громадською й науковою діяльністю. Вона — доцент Національного
університету кораблебудування ім. адмірала Макарова, заступниця голови
Миколаївської філії Національного екологічного центру України, борець за стан
довкілля і збереження від затоплення Національного природного парку «Бузький
Гард». До речі, Михайлик разом із мамою долучається до проведення акцій
активістів на захист «Бузького Гарду» та інших природних комплексів
Миколаївщини.

Позиція родини не демонстративна, а насправді принципова,
патріотична. Бо вони вважають, що саме рідна мова надихає, є джерелом сили та
боротьби за майбутнє країни. Їхню ініціативу після подій Революції Гідності та
війни на сході підхопили журналісти, викладачі, громадські діячі та активісти,
бійці АТО/ООС, які й у повсякденному житті нині спілкуються лише українською. (читайте
у «Голосі України» на 4 стор. article/351647 ).

Активне
співробітництво з НАТО та державами Альянсу

Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант
Валерій Залужний провів першу телефонну розмову з головою Військового комітету
НАТО адміралом Робом Бауером. алерій Залужний привітав адмірала Роба Бауера з
призначенням на посаду голови Військового комітету НАТО та поінформував про
поточну безпекову ситуацію в районі проведення Операції об’єднаних сил та біля
кордонів України, зокрема у контексті проведення спільного стратегічного
навчання збройних сил Росії і Білорусі «Захід-2021». Особливу увагу було
приділено Азово-Чорноморському регіону.

— Особливу небезпеку становлять агресивні дії Росії у
Чорному морі. Тому неабияку увагу Збройні Сили України приділяють підтримці
ініціатив Альянсу, спрямованих на посилення чорноморської безпеки. Зокрема,
заходів кораблів постійних військово-морських груп НАТО та держав Альянсу у
Чорне море, а також функціонуванню інтегрованої протиповітряної та
протиракетної оборони НАТО, — наголосив у розмові Головнокомандувач Збройних
Сил України.

Валерій Залужний зазначив, що у розвитку військового
співробітництва Україна—НАТО важливу роль відіграють такі особисті предметні
розмови і зустрічі. Він подякував адміралу Робу Бауеру за широке представництво
країн—членів НАТО на стратегічному командно-штабному навчанні «Об’єднані
зусилля-2021». (читайте
у «Голосі України» на 8 стор. article/351588 ).

Координаторка системи
ООН в Україні висловила вдячність командуванню ОС за плідну роботу

Координаторка системи ООН в Україні, координаторка з
гуманітарних питань Оснат Лубрані під час робочої поїздки на схід провела
зустріч із командувачем Об’єднаних сил генерал-лейтенантом Олександром Павлюком.
Представниця ООН висловила свою вдячність командуванню Об’єднаних сил за плідну
співпрацю.

— Упевнена, що під вашим командуванням наше партнерство
стане ще продуктивнішим та успішнішим, — зазначила Оснат Лубрані, звертаючись
до генерал-лейтенанта Олександра Павлюка. — Наша основна мета — допомагати
мешканцям Донеччини та Луганщини, які постраждали від бойових дій. Основні
принципи Організації Об’єднаних Націй — це гуманність, нейтральність та
неупередженість. ООН не має жодних політичних чи військових переконань, а лише
хоче надати гуманітарну допомогу цивільним людям та налагодити механізм
подальшої співпраці.

Командувач Об’єднаних сил своєю чергою подякував Оснат Лубрані
за можливість зустрітися та обговорити важливі питання. (читайте у «Голосі
України» на 9 стор. article/351591 ).

Кожен п’ятий
внутрішній переселенець зареєстрований на Луганщині

Інтерв’ю з директором Департаменту соціального захисту
населення Луганської обласної державної адміністрації Елеонорою Поліщук. Як
забезпечується на Луганщині виплата соціальної допомоги, пенсій і субсидій? Про
це в інтерв’ю газеті «Голос України» розповіла директор Департаменту
соціального захисту населення Луганської обласної державної адміністрації
Елеонора Поліщук.

— Скільки отримувачів соціальної допомоги налічується в
області, й до яких категорій вони належать?

— На сьогодні в Луганський області зареєстровано 27 084
отримувачі державних соціальних допомог.

Із них 2639 заявників належать до категорії отримувачів
державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям.

Державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з
дитинства та дітям з інвалідністю отримують 6785 заявників, з яких 1387 — особи
з інвалідністю з дитинства І групи, 1367 — особи з інвалідністю з дитинства ІІ
групи, 1965 — особи з інвалідністю з дитинства ІІІ групи, 2066 осіб є дітьми з
інвалідністю.

Із загального числа отримувачів державної соціальної
допомоги особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю надбавку на
догляд призначено 2884 особам, з яких доглядають за особою з інвалідністю з
дитинства 1387 осіб і за дитиною з інвалідністю — 1497.

Державну соціальну допомогу та пенсію у зв’язку з втратою
годувальника отримують 1915 громадян, з яких 329 є особами з інвалідністю з
дитинства І групи, 649 — особами з інвалідністю з дитинства ІІ групи, 899 —
особами з інвалідністю з дитинства ІІІ групи. 38 осіб є дітьми з інвалідністю.

Допомогу на поховання осіб з інвалідністю отримали 22
людини.

Також призначено допомогу 812 особам, які проживають разом з
особою з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу (за висновком
лікарської комісії).

Допомогу сім’ям з дітьми з початку поточного року призначено
7938 особам. (читайте
у «Голосі України» на 11 стор. article/351627 ).

Родичі по обидва
боки: якою буде зустріч?

Брати-погодки Віталій і Андрій хоч і зростали разом у
Горлівці, що на Донеччині, в одній родині і в одному домі, але подальший шлях у
житті обрали кожен свій. Старший, Віталій, мріяв бути вчителем і після школи
закінчив педагогічний університет. А молодший, Андрій, із дитинства марив
технікою, тож подався до політехнічного вишу, після закінчення якого працював
на промисловому підприємстві.

Ставши дорослими, обидва знайшли собі наречених, одружилися,
в обох народилися діти. Родичалися, спілкувались сім’ями, але з часом такі
зустрічі відбувалися дедалі рідше — у кожного своє життя, свої турботи. Та й із
плином років для обох було вже зрозумілим: що старшими стають люди, то більше
між ними виникає відмінностей, несхожостей, а то й просто несприйняття одним
якихось поглядів іншого, хоч він і є братом. Віталій захоплювався книжками,
серйозною пресою й змолоду поринав у роздуми — у якому суспільстві ми живемо,
до чого прагнемо в себе в Україні, яка є нашим спільним домом? Адже на очах у
обох в одному й тому самому краї вершилась сама історія. Спочатку, в молоді для
обох роки, промайнули 1980-ті, кінець яких запам’ятався на Донбасі шахтарськими
страйками, порожніми полицями крамниць і талонами-купонами буквально на все —
від господарського мила й цукру до меблів і побутової техніки. У «лихі»
дев’яності обом братам доводилося ще сутужніше. Віталій хоч і працював уже в
школі, але зарплату отримував надто маленьку, щоб прогодувати сім’ю, тому
змушений був заробляти ще й репетиторством. Не легше жилося й Андрієві: завод,
на якому він працював, чи не щороку змінював власника, переходячи з рук в руки
від одного до іншого новоявленого «олігарха», а працівникам ледь вистачало
грошей на насущне...

Після 2000 року життя в Горлівці худо-бідно починало
налагоджуватись. Утім, легких і простих часів на Донбасі не було ніколи. Тут
завжди все вирішували так звані «клани», «сім’ї», «круті пацани» тощо. Після
радянських часів 360-тисячна Горлівка як місто так званих
«комуністично-революційних традицій» продовжувала ще довго залежати від волі
колишніх компартійних секретарів, які напрочуд швидко відхопили собі ласі
шматочки у банках і різних надприбуткових сферах бізнесу. Згодом на зміну
«червоним директорам» до керування справами в Горлівці дорвались уже молоді,
але надто спритні кримінальні особи. Місто дедалі більше занепадало, колись
гігантські підприємства розграбовували просто на металобрухт, люди біднішали. А
освічена й здатна працювати молодь уже не бачила тут для себе жодних
перспектив, вважаючи за краще виїжджати на заробітки до інших регіонів і країн.

Початок 2014 року кожен із двох братів зустрів по-своєму.
Коли в Києві переміг Майдан і його відголоски помітно пожвавили все місцеве
життя, Віталій не приховував радості. «Тепер нарешті здихаємось оцих «януковичів» — столичних і
місцевих, що уявляли себе господарями життя», — говорив він із захопленням.

Але у квітні й травні того самого 2014 року на вулицях
Горлівки дедалі більшало невідомих озброєних осіб у камуфляжі без знаків
розрізнення. На центральній площі міста чи не щодня проводилися мітинги,
учасники яких тримали в руках триколори Росії, а потім і так званої «ДНР», про
яку ніхто раніше й гадки не мав. Віталій якось зустрів у місті Андрія, і дуже
здивувався, як сильно той змінився. «Теперь и у нас будут, как в России, высокие пенсии и
зарплаты! Главное, не пустить сюда этих бендеровцев. Но тут уже братья нам
помогут!» — кивнув він у бік озброєного бойовика з георгіївською стрічкою, що
стояв неподалік.

«Якщо вже промовляєш це ім’я, то хоч говори правильно, —
зауважив Віталій у відповідь. — Степан Бандера боровся за волю й заможність
свого народу, зрештою, таких простих людей, як і ми. А Остап Бендер із
«Золотого теляти» — це з розряду того шахрайства, яке з нами зараз, як із
вівцями, намагаються провернути твої оці «братья»!

Більше в рідному місті Віталій з Андрієм не бачилися.
Старший із сім’єю переїхав 2014 року до іншого міста за сотню кілометрів від
Горлівки, у тій самій Донецькій області, розташованого на підконтрольній
Україні території. На новому місці, звичайно, переселенцям жилося складно,
часом навіть тяжко. Довго звикав до роботи в новому шкільному колективі, ще й
чималі кошти витрачав на винайм житла для сім’ї — хоча вдома, в окупованому
місті, залишилась порожньою двокімнатна квартира. Але чоловік і його родина
жодного разу не пошкодували про власний свідомий вибір — жити в демократичній,
вільній Україні.

Натомість Андрій залишився вдома, у Горлівці. Деякий час
брати ще підтримували родинні зв’язки. Віталися, телефонуючи один одному, у дні
народження та на свята. Доки залишався вільним проїзд через КПВВ «Майорське»,
то Андрій приїжджав і в справах на підконтрольну територію області. Та з 2020
року окупанти РФ повністю заблокували рух через цей дорожній коридор. Утім, і
спільних тем для розмов ставало між братами дедалі менше. Востаннє молодший
брат навідався до родичів, подолавши перед тим чималий шлях з рідної Горлівки,
в об’їзд України, майже в півтори тисячі кілометрів. (читайте у «Голосі
України» на 12 стор. article/351583 ).

Пам’ять стукає в наші
серця

У межах заходів до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру днями
в Києві на станції метро «Дорогожичі» відкрилась мистецька виставка «Бабин Яр
як Зона відчуження». Експозиція розміщена на лайтбоксах метрополітену так, щоб
пасажири могли отримати інформацію і замислитися про трагічне минуле цього
місця.

Виставка містить 84 світлини та 42 текстові панелі. Автори
проекту — французький фото-граф Антуан д’Агата та американо-французький письменник
Джонатан Літтелл, який створив тексти до знімків. Організував захід
Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» за участі КМДА.

У вступній промові Джонатан Літтелл розповів: станцію метро
обрали майданчиком для виставки, щоб її передусім побачили люди, котрі живуть
поруч із Бабиним Яром. За його словами, музей менше підійшов би для цього,
оскільки туди й так ходять люди, які багато знають про історію цієї трагедії. «Коли
ми були на території урочища та спускалися на станцію метро, помітили
лайтбокси, що стоять уздовж ескалаторів, і подумали, що було б чудово зробити
виставку саме тут, — сказав Джонатан Літтелл. — Усе це зробили передусім для
тих, хто живе на території, що прилягає до Бабиного Яру, щоб люди задумалися
про страшну трагедію. Фотографії демонструють місця, серед яких ці люди живуть
ніби в іншому світі. Виставка створена, зокрема, й у формі запитань, щоб
вплинути на свідомість людей, щоб вони ставили запитання про місце, в якому
живуть. Вона буде тут протягом двох тижнів, і тому люди, що спускаються в метро
та піднімаються зі станції, зможуть побачити її на шляху на роботу та додому». (читайте
у «Голосі України» на 14 стор. article/351587 ).

Живе козацька слава
Житомирському
крайовому козацькому товариству «Поліська Січ» виповнилося 30 років. Гарний
привід, щоб пригадати минуле, проаналізувати зроблене. Розпочалося все з Києва.
Україна тоді наполегливо виборювала незалежність. Важливою складовою
самостійної держави мали стати знання своєї історії (часто прихованої
московською імперією) та виховання патріотизму. Саме тому — з ініціативи
Народного руху України — вирішили урочисто відзначити 500-ліття Запорозької
Січі.

З цієї нагоди 9 серпня 1990 року до Києва на козацьку раду
приїхали 500 делегатів з усіх областей України — від Харкова до Львова, від
Чернігова до Запоріжжя. Житомирська делегація там була однією з найактивніших.

На раді тоді ухвалили:

— створити козацькі осередки по всій Україні;

— пробуджувати в народу національну свідомість;

— зберегти звичаї і чесноти давнього козацького руху.

«У нашій області перший підхопив ідею утворити козацтво
тодішній голова обласного відділення Народного руху України, активіст
Товариства української мови «Просвіта» Святослав Васильчук, — розповідає Віктор
Крижанівський, автор і упорядник книжки «Честь і віра» про історію
житомирського козацького руху. — Його підтримали тодішній завідувач юридичного
відділу міськвиконкому Володимир Гарбуз, викладач Валерій Березівський,
письменник Олександр Швед та багато інших. Через кілька років після утворення і
назву козацькому об’єднанню дали — з історії нашого краю: «Поліська Січ». Саме
так називав своє військове товариство отаман Тарас Бульба-Боровець, котрий
боровся за незалежну Україну в часи фашистської окупації. Але заклик «На Січ!»
у 1990-х роках активно лунав по всіх районах області». (читайте у «Голосі
України» на 14 стор. article/351586 ).
Повністю «Голос України», № 185 (7685), від 29 вересня
читайте на сайті: http://www.golos.com.ua