До 25-ї річниці
Конституції України публікуємо інтерв’ю з народними депутатами України,
експертами, учасниками конституційного процесу про перебіг створення Основного
закону країни, про механізми підвищення ефективності Конституції України та
спогади про «конституційну ніч».
Головне, щоб усвідомлення,
сприйняття і реалізація ідей для створення ефективної Конституції України відбулися
під впливом Розуму і Совісті, а не під тиском суспільних потрясінь і
катаклізмів, - Олександр Барабаш, народний депутат України І скликання, Віце-президент Асоціації народних депутатів України
Чи є Конституція України найкращою у світі?
А чи є мірило для
найкращого? Для одних – найкраща в світі, для інших - диктаторська. Можливо,
щоби зрозуміти, чому так, треба повернутися до контексту.

Стартові умови
України у 1991 році були одними з найкращих у Центральній Європі: географія,
природні ресурси, клімат, працьовитість та моральні засади абсолютної більшості
населення. Дуже достойна й історія незалежної України як держави –
водночас героїчна і бездоганна з політико-правового боку. Формальна система
державних органів була стандартно-демократичною.
Перш за все,
необхідно дати чесну і грунтовну відповідь про сутність і глибинні причини
невпинного зниження темпів розвитку нашої країни впродовж останніх десятиліть в
усіх сферах суспільного життя, цивілізаційного відставання і загрозливої
депопуляції.
Без такої
відповіді можна легко скотитися до спокусливого, але кон’юнктурного підходу
щодо ідей змін до Конституції – кому, якому органу/посадовій особі
зменшити/збільшити повноваження, але без змін основних реальних засад
політичного режиму. Це абсолютно безперспективний шлях, оскільки в різних
країнах існують найрізноманітніші комбінації розподілу повноважень, і кожний
варіант – з досвідом різної успішності. Напевно, усе залежить не від
застосування чарівної формули ідеального розподілу повноважень, а, перш за все,
- від світоглядно-ціннісних засад еліт, які здійснюють ці повноваження.

Очевидно, що
біологічно українці нічим не поступаються іншим етносам. Про це надпереконливо
свідчить, зокрема, успішна інтеграція мільйонів українців у суспільства інших
країн, з іншими політичними режимами, їхня висока успішність там. Більш ніж
сприятливими є й інші об’єктивні фактори і характеристики України – географія, природні ресурси, клімат, трудові якості і
моральні засади абсолютної більшості населення. Дуже достойна й історія
незалежної України як держави – водночас героїчна і бездоганна з
політико-правового боку. Стандартно-демократичною є формальна система державних
органів. Та й стартові умови України у 1991 році були одні з найкращих у
Центральній Європі.

Домінування в управлінні
суспільними процесами групового/корпоративного егоїзму й ненаситності, зневаги
до прав і інтересів абсолютної більшості спричинили фактичну дискредитацію демократичної
ідеї, розбазарювання реальних спроб побудови Української Державності і повернення
на дно цивілізаційного розвитку.

На моє переконання, до вищезазначеного процесу доклала руку домінантна у
суспільстві так звана «політична еліта», переповнена зневагою до прав та
інтересів «народу». Підтвердженням цієї оцінки є розрив у здобутках цієї
«еліти» для себе та, на противагу, – для суспільства і людей.
Причому вражає не
тільки розмір цієї прірви, а й динаміка росту цих «здобутків» (у діаметрально
протилежних напрямках), швидкість наростання ненаситності (подолані усі
«червоні лінії» моральності збагачення окремих категорій «достойників») та
наглість (безсоромне черпання своїх благ, як правило, з бюджету, тобто – зі
спільного надбання усього Народу). А також – самооцінка цієї «еліти», її
самозакоханість і зворушлива поблажливість до себе і зазначеної прірви.

Таку систему
управління суспільством називають – в залежності від смакових мовних чи інших
естетичних уподобань – «олігархією» (поширений тренд у сьогоднішній
публіцистиці), «партократією» (за давнім визначенням Абдурахмана Авторханова)
чи «ординською моделлю» (за недавньою формулою Гаррі Каспарова). Причини її
укорінення саме в Україні (коли? як? чому?) – тема окремих глибоких досліджень
і дискусій.
Сьогодні важливішим є висновок про безальтернативно негуманний, згубний
характер олігархічного режиму для держави та її перспектив. Водночас формальні
засади і чинні норми Конституції та законів не складають жодних перешкод та
обмежень для основ такого режиму. Яскравий, але типовий приклад – персональне
голосування депутатів у Верховній Раді України. Є пряма норма Конституції
України, ряд рішень Конституційного Суду України, прямі норми законів (про
статус народного депутата України, про Регламент Верховної Ради України,
Кримінальний кодекс). Але, ні, недостатньо! Потрібна ще сенсорна кнопка, яка,
як виявилося, теж не вирішує «проблему» до кінця. Чи можлива така зухвалість і
відверта зневага до Права з боку носіїв влади народів Канади, Данії, Японії чи
навіть Чилі?!
Необхідні зміни для посилення дієвості Конституції на
захист громадян.

Проблема в тому,
що у нашому суспільстві насаджена та гіперболізована віра в автоматичну дію і дієвість
окремих мантр, наприклад, про «парламентсько-президентську республіку», яка, до
речі, не закріплена у правовому полі України та, відповідно, не має практичного
політико-правового значення та наслідків.

Основне у
реалізації Закону - політична практика. Звуження повноважень Президента у
Конституції лише теоретичне, оскільки всі рішення погоджуються на вулиці Банковій. На мою думку, формування коаліції та
її введення в конституційний орган – помилка. Це технологічна річ, яка ситуативно
складається під час кожного голосування. Але перетворювати у конституційну
процедуру коаліцію - нісенітниця. Зі свого боку, Конституційний Суд сказав, що
немає норм про утворення коаліції, тому цей конфлікт має вирішити народ.

На моє
переконання, з Конституції України треба вилучити всі положення щодо «коаліції
депутатських фракцій» у Верховній Раді України – як непотрібний політичний
механізм, який не виправдав себе, - конституційний статус якого є лише приводом
для політичних інтриг і конфліктів. «Коаліція» може існувати, але хіба як
внутрішній парламентський механізм, закріплений Регламентом Верховної Ради
України, без конституційно-правових наслідків.

Крім того, саме
через неврегульованість норм коаліції зараз за бажанням, як і у 2019 році,
парламент можна розпустити будь-якої миті.

Перехід на суто
пропорційну систему виборів теж, на мою думку, є помилковим. Якщо за
результатами наступних виборів не складеться монобільшість у парламенті - це на
довгі роки занурить всю країну в політичну кризу, оскільки найменша фракція
матиме золоту акцію та диктуватиме країні свої правила. Вийшла із коаліції - і
коаліція розвалилася… Ми перетворимося на Італію післявоєнних років.

Друга проблема – це
лінія розколу між Президентом і Прем’єром стосовно губернаторів через вплив
Президента на губернаторів. Третя проблема – наявність міністрів двох сортів:
міністри закордонних справ й оборони призначаються за поданням Президента, інші
– від коаліції. Це суперечить поняттю коаліційного уряду. Якщо прем’єр і Президент
від різних політичних сил – цей конфлікт може поховати країну, як «помаранчевих»
у 2006 році.

Структура влади,
запропонована новою поправкою закону №2222, розколола її
на два табори - президентський і прем’єрський. Спочатку треба визначити
системні проблеми, які існують. Серед них - питання щодо виборчої системи, яка нині
«заточена» під олігархів.

На мою думку, потрібними інституційними змінами конституційного рівня могли би бути,
зокрема:

- створення нового, правотворчого органу вищого рівня на постійній основі,
з винятковими установчими повноваженнями - Конституційної асамблеї - на період
20-25 років – до формування наступного політичного покоління з новою,
європейською політико-правовою культурою і цінностями;

- члени Коституційної Асамблеї мають обиратися прямим голосуванням виборців
одночасно з виборами до Верховної Ради України. Поправкою до Конституції
України необхідно встановити кваліфікаційні вимоги до членів Конституційної
Асамблеї та умов їх роботи (аналогічно депутатам місцевих рад), принципи
сесійної роботи;
-
головна особливість – члени Конституційної Асамблеї під час виконання
обов’язків та 10 років після їх припинення не можуть обіймати посади в органах
державної влади та місцевого самоврядування, передбачені Конституцією та іншими
законами, які приймає Конституційна Асамблея. Робота у Конституційній Асамблеї
не може бути способом утворення умов (посад) та інших переваг «під себе».

У якомусь розумінні запровадження Конституційної Асамблеї відповідало би ідеї
двопалатного парламенту, підтриманої на всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000
року, але з реально потрібною для суспільства функцією.

До виняткових повноважень Конституційної Асамблеї має бути віднесене
прийняття Конституції України та змін до неї, ухвалення законів (та змін до
них) про Президента України, про Кабінет Міністрів України, про Регламент
Верховної Ради України та про статус народного депутата України, суддів,
прокурорів, а також – нормативно-правові акти про засади політики доходів у
країні та розмір оплати праці всіх посадових осіб вищої ланки державної влади
та місцевого самоврядування, державних монополій і найбільших підприємств.

Необхідно внести поправку до Конституції України, яка мала би врегулювати
порядок прийняття відповідних актів Конституційної Асамблеї та співвідношення
їх з іншими нормативно-правовими актами.

Ці
зміни стосуються характеру, світогляду та ментальності. Але найближчим часом це
надто нереалістично і романтично…
Конституційна ніч.
Конституція України, на моє переконання, - це не лише
«Конституційна ніч», про яку всі так багато говорять. На мою думку,
конституційний процес починався з вересня 1991 року та завершився 28 червня 1996 року.

Конституційний процес - це рух конституційної думки, тривалий
процес: створення концепції, проекту, всенародне обговорення проекту, а потім
його ухвалення. Тому для мене саме день прийняття
Конституції – пересічний.
Сам я дізнався про схвалення Конституції з телевізійних новин. Але маю інші спогади,
пов’язані із 28 червня. Бо напередодні 27 червня було оприлюднено перше судове
рішення, яким за критику влади засудили до двох років позбавлення волі, з
відстрочкою на два роки, журналіста газети «Опозиція» Івана Макара. У 1991
році, після переможного проголошення Незалежності України, ми не могли уявити,
що через п’ять років у демократичній, незалежній державі до кримінальної
відповідальності притягнуть журналіста за професійну діяльність. Для мене це
показник. Запам’ятався день 27 червня, коли я був на оголошенні вироку.
Закарбувався у пам’яті Іван Макар, який стояв у залі суду після двомісячного
голодування.
Замість епілогу скажу
наступне: «БУДЬ РЕАЛІСТОМ – МРІЙ ПРО НЕМОЖЛИВЕ !»

Запропоновані ідеї
конституційних змін можуть комусь видатися дещо фантастичними і неможливими.
Оскільки їхня реалізація (і дотримання!) вимагає консенсусу політичної «еліти».
Проте, автор цих пропозицій є невиправним оптимістом, належить до романтичного
політичного покоління, яке у свій час змогло «сказку сделать былью»! Ну хто ще
у 1989-му, під час кампанії виборів до ВР УРСР ХІІ-го скликання міг уявити
реальне здійснення ближчим часом ідей Незалежності, декомунізації, ринку? А вже
рівно через два роки СРСР, комунізм, командна економіка розлетілися на тріски!

Вірю й у загальне
правило/етапи сприйняття суспільством вартісних новаторських ідей : «1) Цього
не може бути! – 2) У цьому щось є. – 3) Хто ж цього не знає!».

Певним чином
підбадьорює й життєвий приклад Степана Хмари, який завжди займав принципову
максималістську позицію з усіх головних політичних проблем відповідного часу. І
хоча навколо завжди скиглили різні «прагматики» («Легко бути завжди правим,
пропонуючи неможливі речі …»), згодом час підтверджував, що Степан Ількович практично
завжди був дійсно правим.

Головне, щоб
усвідомлення, сприйняття і реалізація цих ідей відбулися під впливом Розуму і
Совісті, а не під тиском суспільних потрясінь і катаклізмів! А наше завдання –
щоб на момент цього дозрівання «еліти» були сформульовані конкретні ідеї і
пропозиції необхідних змін.
Олександр БАРАБАШ,
Віце-президент Асоціації народних депутатів України, Народний депутат України
І-го скликання (1990-1994)